Я (Інша Романтика)

IX

У відчаї.

Не бачився з ним вже три дні.

Відчуваю безнадію. 

Не хочу уявляти всі ці тортури, які він зараз зазнає.

Хочу затиснути вуха руками від настирливого голосу в голові:

Ти винен!

Якби не ти, нічого не сталося!

Йому треба побачити світ!

Змусив!

Розумію, що змушую свою Матінку ще більше хвилюватись, коли відмовляюся обійматися з нею.

Тільки й вмію, що робити боляче близьким людям.

...

Нудить.

Від себе,

або ж від того, що не їв уже як пару днів,

не знаю.

Навіщо я взагалі й досі приходжу на роботу?

В надії, що нас змилуються небеса?

Бог взагалі існує? Я сподіваюся, що так, тому що мені більше нікому поскаржитися.

— Відпустіть його, — говорю я зітхаючи, ледве стримуючи гримасу розпачу.

Я відчуваю, що ось-ось упаду. Мені погано, я схопився рукою за шкіряне крісло.

Але зараз я чую сміх, схожий на писк миші. Це доктор Тагабат.

— Ти зараз так кажеш, ніби закоханий у нього.

Думка про розкриття моєї правди викликала мимовільне тремтіння в руках, під ложечкою неприємно засмоктало, серцебиття почастішало.

— Яка нісенітниця, — крижаним голосом відповів я.

— Це жарт був,  друже. — Тагабат одразу змінився в обличчі. Його риси стали м'якшими. Він почав ходити кабінетом, ніби витримував інтригу. Мені ставало ще дурніше.

— Але, — нарешті задумливо протяг доктор, продовжуючи безглуздо ходити по кімнаті, — хіба я не бачив усе на власні очі?

У кімнаті витала напруга.

Мій розум помутнішав.

— Ви ж... — далеко десь був чути голос. — Займалися цим на ліжку.

— Ой, Андрюшечко, мій Андрюшечко!

— Ще сильніше!

— Огидно.

— Андрій здохне у підвалі. Незабаром дегенерат зробить з ним так само як і з іншими підорами.

Вб'ю.

Я вмить опритомнів і схопився рукою за маузер. У мені кипіла злість, я оскаженів, але водночас я був загнаний у куток. Я був уразливий. Андрій був моєю слабкою ланкою.

— Чорт!

Я кинувся на лікаря, але він зупинив мене змахуванням руки. Моє тіло зупинилося, але мозок хотів приставити дуло пістолета на скроню і розквасити його мізки.

— Хочеш зустрітися з ним, чи не так?

Я мовчу. Він знає відповідь.

— Тц, — він повільно виймає з моїх рук зброю і кладе її на робочий стіл. Лікар довго дивиться на мене. 

— Гомосексуалізм справді хвороба, — з незрозумілою гіркотою відповів він. — Ти тільки поглянь на себе. Ти весь блідий, як поганка. У тебе божевільний погляд, ніби ти справді хотів убити мене через нього. Він зачарував тебе.

— Це не так... — почав я, але той обурено перервав мене.

— Саме так! З цим треба покінчити. Мабуть, я домовлюсь із дегенератом, щоб він тебе пустив до нього. Доведеш, що ти покинув цю гидоту, а потім, коли все закінчиться, ми тебе відправимо на лікування. 

...

Якось, коли ми йшли з Андрієм цим коридором, він сказав одну річ:

«Мене призначили сюди неможливим ривком в «чека». Кинули сюди як кинутого пса, що  цілував їм щодня ноги й приносив ціпок в зубах. Я дуже хотів залишитись на попередньому пості, але зараз ні про що не шкодую».

Згадуючи це, я думаю, що теж не шкодую.

Ні про що не шкодую.

Але...

Я вбив сотні.

Ні, тисячі.

Це я мушу там бути.

Це я мушу там гнити.

Це мене мають судити.

Тепер я зрадив Андрюшу — єдиного промінчика в моєму житті.

Мене ведуть до нього, щоб я сказав йому найгірші слова на світі.

І мені доведеться це зробити.