Я (Інша Романтика)

VIII

Сьогодні на диво чудовий день.

Туманне місто стало сонячним, моя Матінка посміхається й обіймає ніжно-ніжно; щебечуть солов'ї.

Я йду стежкою на щоденну роботу, не підозрюючи, що на мене чекає. Якби я знав.

На моєму обличчі тепла усмішка, коли я бачу, що Андрюша грається з дітьми на вулиці. Діти єдині, кого підпускають ближче до штабу. На те вони й діти — невинні душі.

— Це називається «класики», — радісно говорив він, малюючи дрібні квадратики з цифрами, — ми раніше в дитинстві те й робили, що грали в цю гру. Було весело.

Діти, затамувавши подих, слухали Андрюшу, не відриваючи очей.

Раз! Він стрибає однією ногою за кожен квадратик.

Нині Андрюша виглядає як дитина. Його форма не має зараз значення, адже він так щасливо грає із дітьми.

Два! Він забирає свій камінчик, який залишив у першому квадраті.

Цей хлопець робить дивовижно плавні кроки, що діти захоплено кричать про його майстерність.

Три! До нього раптово підбігають дітлахи та обіймають з усіх боків. Неочікувано.

Мій Андрюша сміється і продовжує розповідати правила, які не можна ні в якому разі порушувати.

До мене підбігають деякі дітлахи.

— Гайда? — питає беззуба дівчинка у червоних штанах. Не люблю червоний колір і все, що з ним пов'язано.

Мені доводиться скоритися, бо мене тягнуть звідусіль.

Здається, туман над містом розсіюється.

Я приєднуюсь і Андрюша пропонує грати класики з усіма дітлахами. Слухаю сумлінно правила, знаходжу камінчик біля кущика. Вважаю, що виграю незважаючи ні на що.

Але

програю.

Дівчинці в червоних штанах.

Вона широко посміхається та тягне руку.

— Я маю отримати приз!

В моїй кишені чомусь опинилася цукерка. Дякую, Мамо.

...

Ідемо до головного офісу неспішно. Насолоджуючись тишею, але все поглядаю на свого хлопця.

З кожним днем ​​я впізнаю його дедалі більше.

Він не любить галасу.