Братик.

Обіймаю тебе.

Мінхо в сльозах спостерігав як Джісон пакує свої речі.
Вони мовчали,вони не розуміли,що з ними буде далі.
До них різко зайшла жінка.
-Зібрався?-спитала вона суворим голосом.
-Майже..Але...Але куди ми їдемо?-тихим голосом спитав Джісон продовжуючи збирати речі тремтячими руками.
Мінхо перевів погляд з рук Хана на жінку,очікуючи на її відповідь.
-Ми переїжджаємо в іншу країну до моєї подруги. Питання?
-Навіщо так кординально..чому ми не можемо просто повернутися додому?..МАМО,ЧОМУ..?-мовив Джісон.
-Я не можу жити з цим покидьком в одному місті,та він знає мою адресу,я не збираюсь його вибачати якщо він прийде. Я хочу гарного нового життя!-мовила Жінка трохи сумним голосом.
-Але..будь ласка,давай залишимося в місті..я благаю тебе!-повишаючи тон казав Джісон.
-Ні,я все сказала. Нас вже там чекають,швидше збирайся,в тебе ще пів години.
Джісон якусь мить мовчав,а тоді зміг сказати лише:
-Я нікуди не поїду.
-Хіба?Ти маму свою не знаєш?Чи думаєш,що я нічого не зроблю? Поїдеш як миленький.
Якусь мить хлопець обдумував  ці болючі слова,а тоді сказав:
-Я вже зібрався...Чи можу я на останок прогуляюсь з Мінхо?Прошу..
-Йди,але якщо тебе не буде через пів години,я не знаю,що зроблю з тобою.

Джісон швидко схопив за руку Мінхо і вони встали і вибігли з квартири залишаючи за собою холодний вітерець позаду.

Вони бігли за руку сходами вниз,ніби пролітаючи сходами поверх і зупинилися вже коли вибігли з під'їзду на палке сонце.
-Куди ми підемо?-спитав Мінхо трохи захекавшись.
-Знаешь місце поруч де ми б могли усамітнитися?-спитав Хан.
-Побігли.
Вони бігли стежками під сонцем. Вони пробігли невеликі людні двори,а потім забігши в наступний Джісон побачив самотню лавку серед сірих однотонних будинків,де віяла тиша і спокій. Трава була ледве зеленою,сонця було мало,бо багатоповерхівки закривали прохід променів. Ні душі навкруги.

-Тут майже ніхто не живе,тому ми посидимо тут.-сказав Мінхо і повів за руку Джісона до старої лавки.
Вони сіли і міцно стиснули свої руки між собою.
-Невже це справді коїться з нами..-сказав Мінхо тяжко видаючи.
-Я сам не вірю..в іншу країну..я справді не знаю,що робити..
-Ми ж впораємося,чи не так..?-спитав Мінхо перевівши погляд на Хана.
-Я сподіваюсь на це.
Мінхо перевів свій погляд на Хана і почав дивитись на нього. Він розглядав кожен сантиметр його обличчя,щоб ідеально запам'ятати людину,яку він так кохає.
Джісон відчув цей погляд і також подивився на Мінхо,його очі почали сльозитися..
Вони почали плакати..сльози текли самі по собі,хлопці не могли стримати їх,ця біль їх вбивала. Вона скувала їх і катувала їхніми ж думками.