Братик.

Все нормально

-Джісоооон!-з посмішкою мовив Мінхо.
-Щоо?
-Пішли до мене у кімнату,я хочу зацілувати і заобіймати тебе!
На обличчі Хана різко пропала посмішка. Ніби його різко і боляче вдарили по обличчю. Він якусь мить просто стояв і дивився в нікуди,але зміг лише  мовити у відповідь:
-Я краще піду до себе.-і хлопець швидко вийшов з вітальні зайшовши до себе у кімнату закривши двері.
Джісон сів на ліжко і  спершись ліктями у коліна тримаючись руками за голову міцно стискав своїми пальцями волосся. Він сильно заплющив очі ніби намагався прибрати таким чином різни думки і картинки зі своєї голови. Він почав несильно хитати головою збоку вбік тихо повторюючи собі під ніс"ні ні ні ні ні!". Він мав суперечку з собою,всередині себе. Сварка,яку найскладніше подолати. Внутрішня війна не жаліє нікого і ніколи,тому думки в хлопця продовжувались,картинки були більш чіткими і деталізованими,а серце юнака билося ніби від пробіг 20 кілометрів. На піку емоцій і страждань від думок він почув легке стукання у двері,але не міг поворухнутись. Він надалі сидів в тому ж положені не взмозі підвести погляд чи що небудь сказати.
Через мить у кімнату обережно і тихо зайшов Мінхо,ніби хвилюючись,що занадто потурбує Джісона і зробить щось не так.
На вулиці темніло,в кімнаті було вже трохи темно,світло в кімнаті не було увімкнуте,тому Мінхо не міг зрозуміти стан Джісона.
Мінхо повільно підсів до Хана без слів і обережно поклав свою руку на плечі Джісона,від чого той хлопець смикнувся і трохи прийшов до ладу,думки трохи відійшли на задній план,від чого Джісон міг освідомлювати хоч щось,хочаб те,що до нього прийшов Мінхо і поклав на нього свою ніжну руку.
-Ти можеш мовчати,але я все ж таки скажу-нервово мовив Мінхо трохи погладжуючи рукою спину Джісона,а тоді продовжив:
-Мені важко зараз буде говорити слова,бо я не вмію їх висловлювати,не вмію показувати це,але з тобою я вчусь і хочу це робити,хочу показувати максимальні почуття.
Тож..я...я тебе кохаю,і дуже хвилюйся за тебе.Коли я почув твій тихий плач,моє серце зупинилося,я ледве дихав,я більше не міг заснути з думками про твої сльози,тому я декілька годин сидів біля твого ліжка і дивився як ти спиш,щоб бути хочаб так поруч. Я не хочу на тебе тиснути,якщо ти хочеш,ти можеш завжди звернутися до мене,але...я дуже хвилююсь за тебе. Ти різко змінився,і коли я сказав,що хочу тебе заобіймати ти різко змінив вираз обличчя і пішов у кімнату..Я розумію,що в тебе щось відбувається,але я тебе дуже прошу..не реагуй на це настільки погано,мені складно це говорити,а така реакція...мене просто вбиває,я знаю,що ти ненавмисно,але в наступні рази мені складніше це буде сказати..Тож,коли ти будеш готовий розповісти,що сталося,я завжди буду готовий вислухати тебе і допомогти,запам'ятай це,добре?
-Вибач.-тремтячим голосом мовив Джісон.
-Все нормально,дихай спокійно.-мовив Мінхо гладячи Хана по спині намагаючись заспокоїти.
Джісон відчував як рука Мінхо трохи тремтіла на його спині,від чого він не стримав потік бурхливих емоцій і видав тихий стогін,після якого почали текти його гар'ячі сльози,які оппікали його ніжну шкіру обличчя.
-Тихіше тихіше,все нормально,все впорядку,чуєш?Дихай глибоко!-говорив Мінхо посунувши обличчя ближче до обличчя Джісона і обережно почав витирати іншою рукою гарячі сльози з щік хлопця.
-Тобі сльози не пасують,дай обличчя,я витру сльози своїми поцілунками.-нервово посміхаючись сказав Мінхо.
Йому дійсно тяжко давати підтримку,він в цьому не такий профі,але ще важче дивитися на сльози Джісона,тому Мінхо робив все,що було в його силах,лише щоб заспокоїти Хана.
-Ти мене кинеш,чи не так?-крізь сльози ледве промовив Хан.
-З чого ти так вирішив?Хані,хто тобі таке сказав,чому ти так думаєш?! Я вб'ю людину яка посмішка тобі таке сказати.
-Я знаю,що в нас закінчаться відносини..я..я боюся цього.-мотиляючи головою мовив Хан закриваючи обличчя руками.
Мінхо міцно обійняв Джісона і поклав голову на спину хлопця.
-Я не хочу тебе кидати,в мене навіть думок таких не було..Сонечко,з чого ти так вирішив?
-Мені здалося,що ми не підходимо один одному,я не заслуговую тебе,я гірше за тебе,я не такий як ти..ми приховуємося від батьків,але вони рано чи пізно повинні дізнатися,а з нашими ризиками це може статися набагато раніше,ніж ми будемо готові.-захлинаючись у сльозах казав Джісон.
-Джісон,я кохаю тебе,розумієш?Ти мій  хлопчик,а я твій. Ти-найкраща людина в моєму житті,яку я не хочу втрачати.-мовив Мінхо.
Це настільки мило і пронизливо було,що Джісон почав ще більше плакати від таких слів,які ніколи нн отримував у свій бік.
-Будь ласка,не плач,мені боляче розуміти,що це все через мене,мені шкода,що ти через мене страждаєш.
-Ти не винний..Хо~.
-Тобі краще лягти спати,лягай у ліжко.-мовив Мінхо легенько постукавши по спині хлопця.
-Ти...підеш?..-спитав Джісон.
-Ні,я буду з тобою поруч.
Джісон ліг у ліжко чекаючи на Мінхо,який вже через мить лежав поруч з Ханом і міцно обіймав його за талію. Мінхо міцно пригорнувся своїм тілом до тіла Хана настільки,наскільки це було можливо. Мінхо гладив талію і живіт хлопця заспокоюючи його,цілував юнака у м'яку щічку і шию.
Джісон все меньше і меньше плакав,а невдовзі від такого нападу емоцій і сліз заснув.
Мінхо чекав,щоб Хан заснув,він заспокоював його своїми рухами і дотиками як міг,а коли побачив і впевнився,що хлопець спить,дав собі волю трохи розслабитися і також заснув у міцних і ніжних обіймах поруч з Джісоном.
Два молодих тіла лежало в обіймах. Це такий особливий момент. Не передати всі почуття і емоції які є під час саме таких обійм. Ти просто лежиш у міцних обіймах коханої людини,потім засинаєш і прокидаєшся знов у обіймах. Ви просто розчиняйтесь один в одному насолоджуючись тишою яка віє понад вами. Але ви разом,ви відчуваете один одного,дихання один одного,серцебиття. Це те,шо потребує кожна людина,і Джісон з Мінхо це отримали.

На ранок,Джісон прокинувся першим,і продовжував відчувати послаблені обійми на своїй талії. Хлопець хотів трохи відсунутися від Мінхо та піти приготувати щось на сніданок,і майже вже вставши з ліжка його зупинила рука на його талії. Рука різко але водночас ніжно притягнула хлопця до ліжка,а тоді коли Джісон вже ліг,рука ще посунула юнака ближче до тіла Мінхо розвертаючи хлопця обличчям до Хо.

Мінхо міцно стискав рукою талію Джісона,але нічого не кажучі. Він був з заплющеними очами,але продовжував тримати хлопця.
Хан лише уткнувся носом в шию Мінхо і поклав свою руку на його спину,тим самим обіймаючи його.
Два хлопця лежать і ніжно обіймаються без слів. На вулиці цвірінькають пташки,сонце підіймається все вище,на вулиці продовжується життя,а в кімнаті Хана хлопці живуть у моменті насолоджуючись один одним.

"Народ,а погодьтесь..все ж круто,коли поруч є людина з якою можно просто..помовчати,або..послухати музику,чи..прямувати бозна куди.Головне,щоб,разом!"