Братик.

Ви Хан Джісон?

Пізній ранок,а якщо бути точніше то вже майже обід.
Джісон прокинувся,але не відкривав очі. Він лежав з заплющеними очами і боявся розплющити їх. Він боявся і до болі не хотів знов побачити ті самі стіни і стелю як вчора. Він хоче побачити стіни,які за короткий час стали рідними. Щоб він відкрив очі і побачив милого Мінхо,який скаже йому «добрий ранок,сонечко,пішли снідати» і він би приготував йому млинці і зробив теплих чай,а після сніданку розцілував все його тіло і обіймав годинами на його ліжку.

Джісон повернувся в реальність розплющивши свої очі. Тусклі стіни і нажаль знайома стеля оточувала хлопця. Ні,це не та місцевість яку так бажав побачити Хан. Саме та,яку він боявся і не хотів побачити,оточувала його. Стіни тисли на нього,ніби так мало місця і воно тисне і тисне на нього.
Він тяжко вдихнув і його серце на мить зупинилося,а потім почало швидко битися,що Хан відчував кожен стукіт свого розбитого серця.
Хан дивився вперед ледве дихаючи. У вухах був дзвін який глушив все на світі,окрім його гучного серцебиття.
-Добрий ранок.-почувся голос мами,яка зайшла до кімнати.
-Ага.-неохоче відповів хлопець трохи потерши очі. Але не від пробудження,а від сліз які самі почали йти з його очей.
-Це пройде,тож я потерплю.-мовила жінка і вийшла з кімнати.
Хан стиснув кулаки від своєї люті,але в якусь мить сльози знов вільно пішли по його щічкам ніби річки.
Кулаки хлопця в мить розслабилися,але лють всередині хлопця залишилася,вона зростала.Ця бездіяльність і не змога вирішити це ,мучила юнака так сильно,що на мить здавалося,що це все нереально.

Джісон вчора в нотатках встиг записати номер Мінхо,і вирішив написати йому.
Зайшовши в нотатках хлопець не міг знайти номер. Він подумав,що він не уважно дивиться і можливо воно десь знизу,але номеру ніде  не було.
-Але я точно пам'ятаю,що я записував його.-тихо мовив Джісон.
Знов листаючи нотатки у голові Хана пробігла думка «Її видалили»...
-Сука..Невже вона настільки кінчена?-мовив Джісон,а потім сильно стиснув губи і грубо відкинув телефон у інший бік ліжка.
Хлопець намагався згадати номер,але згадав лише декілька цифр,яких було недостатньо..
Але ще більше не вистачало Мінхо поруч,його ніжних обіймів,його солодких поцілунків,його приємних слів на вушко,його підтримки і його гарної усмішки на милому обличчі.

В двері постукали.
-Ці ситуації зі стуками у двері  нічого гарного не приносять у моє вже лайнове життя.