Там, де шепоче ліс

Розділ 1

ризик не такий страшний,коли знаєш,що він того вартий...

Я лежав на лавці посеред двору Академії і дивився у ясне ранкове небо.
Моє ім'я у рідному краю, мабуть, вже ніхто не пам'ятає.Давно мені дали нове- Ель.Я все ще залишався тим самим світловосим та зеленооким хлопчиськом, але вже у двічі старшим.Вісім років я не бачив родичів, а у селі з'являвся рідко.Навчання забирає багато часу, але як би я хотів знову побачити батків...
З учнів поряд зі мною майже нікого не було.Всі, скоріш за все, пішли по класам, а я все ще чекав.Ранкове сонце не так било у очі, тому я міг майже безболісно дивитись на безхмарне небо.Десь цвірінькали пташки та дув легкий вітерець.Моє довге волосся падало мені на обличчя, тому доводилось постійно його зав’язувати у хвіст.Пов'язка на лобі ніколи мене від цього не рятувала.
Продзвенів дзвон.Я підскочив з лавки розуміючи, що ось ось можу спізнитись на урок.Побігши до дверей, що вели у середину Академії, я згадував слова пана Вадима:
"Завтра ви маєте викликати духа.Готуйтесь." Дідько, я вже був і так дорослий для цього класу, а дух все ще не мій.
Я прибіг до кабінету на другому поверсі.Важко дихаючи я постукав по дерев'яним дверям та обережко їх відчинив.
-Вибачте, що запізнився.-промовив я і зачинивши двері пішов до свого місця.
Пан Вадим провів мене своїм поглядом, цикнув і почав розповідати:
-Вас було відібрано для боротьби з нечистими силами, захисту мирного населення, та підтримки контакну з вищими силами.Сьогодні у вас виклик обраних вами духів.Бажаю вдачі.Маріє, йди перша.
Дівчина встала зі свого місця, та перед всім класом почала проводити ритуал.Мені було не цікаво, як це будуть робити, тож я повернувся до величезного вікна, аби не бачити вчителя, і почав дивитись поодаль.Ось вже рік, як я мав би викликати духа, але не можу.Весь цей час мені було не зрозуміло, що я роблю не так.Нічого важкого в цьому нема, тим паче якщо я-Обраний.Он, мій друг його без проблем викликав, а я, як той невдаха, не можу нічого зробити.
-Ель.-покликав мене пан Вадим.
Я здригнувся, та різко повернувся до вчителя.
-Так, пане?
-Я бачу, тобі не цікаво?Йди сюди і викликай.
Дідько.
Я підвівся з стільця та пішов до вільного місця перед партами.Клас почав шушукатись.Звичайно, дорослий, а все ще тут.Я стиснув щелепу та встав перед ними.Пан Вадим простягнув мені крейду, яку я взяв до рук.Обвівши свої ноги у два кола, потім відійшовши у сторону я намалював потрібний символ, а у рамці між двома колами написав "Haures".Перевіривши, чи все правильно я склав руки у замок і прошепотів тричі:
-Ganic tasa fubin Flauros.
В кабінеті стояла гробова тиша, всі погляди були прикуті до мене.В ніс вдарив запах полум'я і моє серце один раз глухо вдарило.В голові проносились спогади з уроків: про що я маю думати під час викликання, яким має бути дух та мої наміри.Всі зайві думки були десь далеко, тоді я думав лише про одне.Відкривши очі я побачив те саме створіння-леопард з великими очима.
-Стань людиною.-приказним тоном промовив я. Хаурес загарчав і перетворився на вогонь, який через кілька декунд зник.Переді мною з'явився високий чоловік зрістом під два метри, однягнений подібно мені.Його сорочка була чорна, чорні штани і накинута мантія на половину тіла.Очі були повністю червоні, а обличчя мало трохи дратуючий вигляд.
-Герцог Хаурес до ваших послуг.-промовив він низьким голосом.
Хаурес провів рукою по своєму короткому чорному волоссю, а потім подивився навкруги.Я теж повернув голову.Учні були шоковані, а пан Вадим сяяв від щастя.
-Неймовірно!...-захоплююче промовив він.-Вітаю!
-Дякую?...-трохи сором’язливо відповів я.
Пан Вадим встав з місця, та підійшов до Хауреса.Він оглядав його з усіх сторін, наче не вірив, що це дійсно сталось.Хаурес поморщився від цієї дивної уваги, та зробив пару кроків назад.
-Просто неймовірно!-продовжував пан Вадим.-Чудова робота, Елє!-він підійшов до мене, та поплескав по плечу.-Я пишаюсь тобою, хлопче!Можеш йти, ти заслуговуєш на відпочинок.
-Добре.-кивнув я.
Пом'явшись пару секунд я пішов до дверей.
Вийшовши у коридор я притулився до кам'яної стіни та важко видихнув.Хаурес вийшов зі мною та закрив за собою двері.
-Наказуй.-промовив він.
-Я навіть не знаю що тобі наказувати.-хмикнув я.
Він відкрив очі ще більше.
-Ти не бажаєш отримати якусь інформацію чи ще щось?
Я подивився у вікно перед собою.Воно відзеркалело мене.Мою сорочку, штани, пов'язку на голові.
-Ти джинн?
-Ні.
-Шкода.
Я відійшов від стіни та склав руки на грудях.
-Вочевидь мене мають перевести в інший кл...
Мене перебив скрип дверей, з-за який з'явився пан Вадим.
-Елє, я на перерві підійду до вчителя, і на наступній урок підеш до нього.
-Добре, дякую.
-Бувай!-посміхнувся він і зачинив за собою двері.
Я важко видихнув, та подивився на Хауреса.Пан Вадим завжди змінювався, коли отримував бажане.Мабуть, він бажав, аби я нарешті був не його проблемою.
-До кінця уроку ще хвилин зо двадцять.Пішли за мною.
-Добре.
Я розвернувся спиною до нього та почав йти.
Академія була зроблена повністю з каменя, заліза та дерева.Кам'яні стіни, металеві рами на вікнах, дерев'яні підлоги та двері.Все виглядало куди краще, ніж звичайні домівки в селі.На стінах, що там, що тут, висіли факели на металевих підвісках.Їх вмикали тільки вночі, тому тут всюди величезні вікна, аби вдень не було темно.Мені завжди було цікаво, скільки їй років. Ми підійшли до чергової двері.Я знову притулився до стіни та спустившись по ній, сів на підлогу.Хаурес завів руки за спину та подивився на мене.
-Кого ми чекаємо?
-Мого друга.
-Навіщо?
-А що ще робити?
-Спитати в мене щось.
Я хмикнув та покачав головою.
-Мені це зараз не треба.
Він фиркнув.
-В перше бачу хлопчиська, що не хоче знати все.
-Меньше знаєш-краще спиш.-звів плечима я.-Краще скажи котра година.
Насправді, я, можливо, й хотів би знати все, але це забороняла Академія.Звичайно, тоді жодному Обраному не треба буде вчитель.
-Опів на дев'яту.-відповів той.
-О, ще п'ятнадцять хвилин.
Хаурес зітхнув та подивився у бік.
-Якщо ти не хочеш щось спитати, то спияю я.Де ми?
-У Академії для Обраних.
-Який континент?
-Розсип Українських островів, Мертвий острів.
-Мертвий?-вигнув брови він.
-Ти не подумай, я-людина, а от чого він Мертвий...Гадки не маю.
Я повернув голову у бік та зітхнув.В коридорі жодної живої людини.З кабінетів не чулось жодного шороху, що вже було казати про чиїсь голоси.Дивно, чому мене вигнали?Можливо, не хотіли, аби Хаурес стояв поряд.Звичайно, я ж його нікуди не відішлю.Стояв наче мій охоронець і дихав би мені у спину.Ото вже щастя!Величезний дух вищий мене сантиметрів на двадцять.Все про всіх знає, як та бабка з села.
-Хауресе.-покликав я повернувши голову.
-Що? -Ти завжди будеш поряд зі мною?
-В сенсі?-вскинув він брови.
Я піджав губи роздумаючи над поясненням.
-Я не зможу зробити так, аби ти не був поряд, але в той самий час навпаки?
Він почухав потилицю та озирнувся.
-Я можу стати голосом у твоїй голові, а за небеспеки, або по твоєму бажанню опинись поряд.
Ця ідея мені сподобалась.Я випрямився та всміхнувшись спитав:
-Як це зробити?
Хаурес знову покрутив головою, а потім завівши руку за спину дістав щось, що простягнув мені.То був кулон.Я з недовірою взяв його до рук і покрутив у різні сторони.Металевий символ, за допомогою якого я нещодавно викликав Хауреса, був причеплений на чорну міцну нитку.
-Що це?-спитав я відірвавши очі від підвіски.
-Знак того, що ти під захистом.Таким чином я бачу і відчуваю все, що з тобою зараз відбувається.Одягни, але не ховай під одяг.
Я кивнув та розправив нитку.
Підвіска ідеально пройшла через голову та легким ударом впала мені на груди.По тілу пробіг холод.Брови Хауреса нахмурились, а губи зійшлись у тонку білу лінію -Чуєш мене?-почувся голос у мене в голові.
-Як це?
-Працює.
Я підвів очі на Хауреса.Його обличчя залишалось таким самим.Напруженим та зосередженим.Він наче про щось думав, а потім в мить засміявся.Низький, жахаючий сміх ехом розлився по коридору.По тілу пробігли мурашки.
-А ти, хлопче, не такий вже й простий..
З дві секунди я думав, чого він так сказав, але потім зрозумів:
-Ти, дідько, у моїх думках риєшся?!
-А що,не можна?
-Що ти вже знайшов,дух проклятий!
-Дякую за комплімент.-я підвів очі, та побачив те, як Хаурес всміхається.-Батьків загубив?
-Не твоє собаче діло!
Я вдарив його під коліном своєю ногою.Хаурес, наче отямися і зашипів.
-Хоча я дух, і всі рани на мені заживуть дуже швидко, але ж боляче!
-Що ти як мала дитина?-всміхнувся я.
Він подивився на мене палаючими очима.Вони і так були кольору вогню, але зараз в них відчувалась лють.
-Засранець. Я задоволено посміхнувся і відвернувся.
За мить продзвенів дзвон.Я різко встав з підлоги, обтрусив штани та відійшов подалі від дверей.Через хвилину звідти вийшло приблизно десять учнів, але я стояв наче вкопаний і чекав лише одного.Лан вийшов з невеликою сумкою на плечі.Його голубі очі розширились коли він побачив мене.
-О лорд, що за сюрприз?-посміхаючись сказав він і підійшов до мене.-Ранок добрий.
-Добрий-добрий.
-Хаурес?-звів брови Лан.
-Так.-відповів він у мене з-за спини.
-Цікаво...
-Мене сьогодні мають перевести до тебе!-радісно промовив я.
Лан поклав мені руку на плече та відповів:
-Чекаю з нетерпінням.
Він повернув голову у бік та закусивши губу промовив:
-Маю йти, бувай.
-Бувай!
Лан пішов до своїх друзів, а я розвернувся у сторону сходів на третій поверх.
Я зайшов у свою невелику кімнату.Стіл, ліжко, невеличкі лампи з свічками, шафа, завішані різними пам'ятками стіни та крісло.Величезне вікно, підвіконня якого застелене ковдрою, було ще одним місцем, де можна було присісти.Хаурес зайшов останній і зачинив за собою двері.Я жестом показав сідати на крісло, а сам сів на ліжко.
-Навіщо ми сюди прийшли?-спитав він.
-Я на сьогодні вільний.Можемо просто почекати завтра.
-Невже тобі більше нікуди не треба?
-Ні.-всміхнувся я Тільки но Хаурес збирався щось сказати, як у двері постукали.Відкривши їх я побачив пана Вадима.
-Елє, завтра йди у кабінет пана В'ячеслава.-промовив він склавши руки на грудях.
-Добре, дякую.
Він кивнув і пішов.І все таки, я ніколи не розумів його.Зачинивши двері я повернувся до Хауреса та почав далі слухати його.
Ранок пішов не по плану.Я проспав, хоча прохав Хауреса розбудити мене раніше.Пів години сну, звичайно, не заважатимуть, але збиратись довелось швидше.Я одягнувся майже так само, як і вчора, та зав’язавши волосся у хвіст, вилетів з кімнати, наче Паймон, якого покликав Люцифер.
Я не запізнився, а прибіг навіть на пару хвилин раніше.Кабінет пана В'ячеслава був дуже схожий на пана Вадима, тільки тут на стінах висіли мечі.Лан, як тільки побачив мене, жестом показав сісти до нього.
-Добрий ранок.-сказав я підійшовши достатньо близько.
-Добрий.Чого так важко дихаєш?
-Проспав на пів години.Боявся, що не встигну. Лан хмикнув та доторкнувся до спини сидячого спереду юнака.
-Зрозуміло.До речі, знайомся, це Осьмуша та Майа.
Рижі хлопець та дівчина обернулись до нас, та подивились на мене.Дівчина посміхнулась першою, а юнак спочатку провів поглядом по мені зверху вниз, а лише потім теж посміхнувся та простягнув руку.
-Доброго ранку...-він зробив паузу.
-Ель.-відповів я потиснувши його руку.
-Так, точно.Я Осьмий.
-Приємно познайомитись.
Я перевів погляд на дівчину.Її яскраве коротке волосся, здавалось, відзеркалювало сонце.Вона простягнула мені руку, аби я її потиснув, але замість цього я перевернув її долоню тильною стороною у гору і нахилився, аби поцілувати.
-Йой!Не треба було...-скрикнула вона.-Привіт, я Майя, приємно познайомитись!
-Навзаєм.
Я сів на стілець біля Лана та важко видихнув.
У кабінет зайшов пан В'ячеслав.Класс хором привітав його поки той сідав за свій стіл.
-Отже, -почав пан В'ячеслав.-сьогодні до нас пришли де-кілька новеньких.Сподіваюсь, ви вже встигли познайомитись.Одразу задам їм запитання.Ви, мабуть, вже знаєте, що переходячи на ступінь вище маєте обрати додатковий клас.Це зроблено для того, аби ми не забували багато різних наук та магії.Тож, хто що хоче вибрати?
-Я хочу до Відьм!-скрикнув дівочий голос.
-А я до Теургії!-підтримав якийсь юнак.
-Я вибираю алхімію.-сказав я.
Повернувши голову до Лана я побачив його величезні очі.Скоріш за все, він не очікував,що я піду у той самий клас, що й він.
-Добре.-кивнув пан В'ячеслав.-Підійдіть до мене після уроку, я вас запишу.
-Добре!
Вчитель встав з місця і почав свою розповідь.
Пан В'ячеслав відрізнявся від пана Вадима.Той був більш строгий, а посмішку можна було побачити лиш тоді, коли ти зробиш щось дійсно вражаюче.Пан В'ячеслав був більш м'який та жарівливий, але в той же час міг посварити.Він мені сподобався.
-Вам треба буде зробити проєкт.Поділітся на группи по чотири людини та зробіть відвар з зібраних трав.Можете зірвати самі, а можете взяти готові.-він обвів поглядом весь клас,а потім кивнув.-За роботу!Ті ,що ще не розійшлись по додатковим класам-підійдіть до мене.На все добре, щасти!
Всі гучно почали збиратись, а я залишився з паном В'ячеславом.До його стола я підійшов першим.
-Тож, хлопче, куди підеш?-спитав він взявши ручку до рук.-І скажи, будь ласка, своє ім'я. -Ель, хочу бути алхіміком.
-А чого не Теургіком?
Я напружився.
-Не подобається.
-Зрозуміло.-хмикнув він і почав записувати.
-Меч чи шаблю маєш?
-Ні, не козак ще.
-Добре, тоді зараз станеш.
Він встав зі свого стільця та підійшов до стіни.Там пан В'ячеслав з хвилину роздивлявся шаблі та мечі, а потім взяв шаблю та підійшов до мене.
-Бери, козаче, завтра урок з шаблею.
Мої руки затрусились, а серце глухо застукотіло в грудях.Закусивши губу я взяв чохол з шаблею до рук і вийняв її звідти.Гарний та блискучий метал в якому я побачив своє відображення, зручна дерев'яна ручка, що блистіла не гірше за верхню частину.
-Дякую...-з захопленням прошепотів я.
-Нема за що.Йди, та знайди їй гарне місце.
-Т-так, допобачення!
-Бувай!
Я майже вибіг з классу і таким самим темпом побіг до гори.
Зайшовши у кімнату я поклав шаблю га ліжко, а сам сів поряд та закрив обличчя руками.Це була нездійсненна мрія.До того моменту я тренувався з дерев’яними, і ось отримав свою.Тепер я був наче воїн.Ось воно, те відчуття, яке я не відчував майже ніколи-гордість.Тремтячі руки не давали мені спокою, але це було задоволення.