Там, де шепоче ліс

Розділ 11

Сидіти поряд з Ланом було не дуже приємно.Ми були напружені, а на кожну дивну дію одне одного, здригались.Тоді я шкодував, що у перший день сів саме туди.
Пан В’ячеслав спокійно пояснював тему уроку, а я згадував, як кілька днів тому привів до хати Ганну.
«—Елє, ти з глузду з’їхав?—гарчав на мене Хаурес.—Тобі мене у цій кімнаті мало?!
—Годі злитися, я й сам не знаю навіщо вона мені!—обурився я.
—О Лісовик, головне, що я знаю, чому мушу сидіти тут,—Ганна лягла на підвіконня та позіхнула.—Годі сперечатись.В решті решт, я тобі потрібна,—вона тикнула на мене пальцем.—А ти, дух, замовкни.
Хаурес скрипнув зубами, а очі його запалили.
—Хауресе, заспокойся.Нявкун не бреше,—промовив я заспокійливий тоном.
—У відмінності від Мавок!—рявкнув він.»
Тоді я дійсно жалкував, що Ганна знаходиться у мене в кімнаті.
—Дивіться, скоро час вашого контрольного завдання,—вів далі пан В’ячеслав.—Раджу почати готуватись.Згадувати все про ліс, безпеку у ньому, та інше.На сьогодні, я вам не даю ніяких завдань.Можете бути вільні.
***
Зазвичай, коли ми кудись йшли, ми з Ланом стояли поряд, але зараз між нами були Осьмий та Майя.Чесно кажучи, я був цьому радий.
—Йдемо поїсти?—спитала Майя.—Я така голодна...
-Непогана ідея.-підтримав я.
—Як гадаєте, чим сьогодні годують?
—Каша,—сказав Лан.
Кожне його слово відбивалось дзвоном у моїй голові.Я відчував неймовірний сором, через свої слова, і ледь тримався, аби не побігти світ за очі.Просто стискав руки у кулаки і відганяв ці думки.
***
Ми сіли за великий стіл у їдальні.Тут було мало людей, бо зараз не час для їжі.Лан був правий, нам дали кашу.
Я сів навпроти Майї, а поряд зі мною сидів Осьмий.
—Смачного,—побажав він.
—Тобі теж!—підтримали ми.
Я не був дуже голодний, але все ж таки вирішив поїсти.Поклавши голову на руку, я водив ложкою по каші та час від часу куштував її.
—Ти вже біс знає який день такий сумний,—промовив Осьмий.—Може все ж таки скажеш, що сталось, бо Лан виглядає абсолютно спокійним.

В середині мене все перевернулось.Здавалось, що мене виверне від страху.Я сковтнув важкий ком та відповів:
—Все добре.
—Ця фраза мене вже починає бісити,—скривився Осьмуша.
—Осьмуш, я ж кажу, все до—б—ре.
-Брешеш.
-Ні.
—Дідько вас обох, Лан, це ти щось накоїв?!—гупнула рукою по столу Майя.
По його обличчю було видно, що він злякався, але двійня це не помітили.
—Я тут ні до чого,—сухо відповів він та поклав ложку що рота.
Ми брехали.Просто у обличчя власним друзям, що хочуть нам допомогти.Я відчував себе жалюгідним.
—Лане, ти теж брешеш,—продовжував Осьмий.
Тільки но Лан відкрив рота, як я його перебив:
—Вас не мають бентежити мої проблеми.—я витримав паузу.—Принаймні зараз.Прийде час і я все розповім.
Краєм ока я спіймав його обличчя.На ньому було написано, що він боїться.Я не збирався нічого розповідати.Як тільки цей стан пройде—вони все забудуть, просто треба їх відволікти.
—Їжте, досить на мене так дивитись,—сказав я і поклав ложку до рота.
***
Я впав на ліжко та застогнав.
—Це нестерпно!
—Чому?—спитала Ганна дивлячись у вікно.
—Двійня так сильно цікавляться моїм станом, що це вже переростає у загрозу викриття ситуації.
—Ти не можеш просто послати їх до сраки?—примуржив очі Хаурес.
—В тому то й справа, що не можу!Мені з ними до вісімнадцяти вчитись.
Я сів та потер обличчя руками.
—Розумієте, я хочу, аби мені полегшало, але такими темпами мені не полегшає ніколи!
—Досить галасувати,—нахмурилась Мавка.—Ми можемо допомогти йому зрозуміти, що він помилився, коли відказав тобі.
—Яким чином?—вигнув брови я.
—Тобі треба буде носити з собою зачаровані трави.Людина, яка їх понюхає, одразу засумнівається у будь якому своєму рішенні, тож може погодитись на будь що.
—Від мене так сильно тхне, що ти хочеш мене зробити ходячим мішечком пахощів?
Хаурес зареготав.
—Да не в тому сенсі!—махнула рукою Ганна та сіла зручніше.—Ці трави дурманять.
—Не треба мені такого,—нервово всміхнувся я.—Є якийсь інший спосіб?
Мавка постукала пальцем по підборіддю—розмірковувала.
—Загалом, сама моя присутність приносить вдачу...—потиснула вона плечима.—Ти ж не хочеш вдаватись до магії, так?
—Не хочу.
—І я не дозволю,—підтримав Хаурес, не відриваючи очей від книги.
—Нудні ви,—позіхнула Ганна.—В такому разі, гадаю, варто просто почекати.Якщо не вийде—я дещо вигадаю.
-Дякую.
Я зітхнув та знову впав.
***
Прийшов час йти з кімнати.Як тільки за мною зачинились двері, голова наповнилась думками.Я чудово розумів, що був не той час, коли мені варто вийти з реальності, але доля вирішила все за мене.
Я пішов у бік сходів.В голові проносилось те, як я потрапив у Академію.Як мати востаннє назвала мене її пташеням, коли я пішов з дому.Тоді, я чудово розумів, що то були найгарніші часи у моєму паскудному житті.Далі я згадав те, як вперше сприйняв Академію.Безумовно вона мені сподобалась, але здавалась моторошною.Всі ці кам’яні стіни нагадували хату Відьмака, а у дитинстві я його страшенно боявся.
Спускаючись до низу я думав далі.Коли вперше потрапив до класу, здавалось, що це інший вимір.Малий, я не розумів, що то була велике щастя, знаходитись у Академії.А далі, день за днем, були однакові.Я ходив на заняття, дорослішав, чогось досягав, але не бачив батьків.Втікши з Академії я гадав, що все буде добре.Зустріну маму та тата й швидко прийду назад, але саме в той момент моє життя пішло до низу.Пам’ятаю, як мене сварили, що я втік, але мені було байдуже.Вже тоді, малий я зрозумів, що більше ніколи їх не побачу.
Спустившись на другий поверх, я пішов до інших сходів.Далі згадав те, як викликав Хауреса.Це дивне створіння допогало мені так, що іноді він нагадував мені батька.А далі, я перейшов на ступінь віще та познайомився з двійнею, і в решті решт закохався в Лана.І це було величезною помилкою.Я вважав, що краще було промовчати.Просто, бляха, мовчати.Це було б набагато легше, ніж те, що я відчував після своїх слів.
Я спустився на перший поверх та пішов до дверей.Тих самих, через які я у той бісів день втік до села.Відкривши їх, я вийшов у внутрішній двір, та сів на першу вільну лавку.Подивився навкруги.І знову тут мало учнів.У когось досі були заняття, а хтось, як я, бив байдики.Я хмикнув та ліг на лавку.Підклавши руки під голову я закрив очі.І трясця, згадав Лана.Той день,коли він торкався мого волосся, посміхався, та просто сидів поряд.Я ненавидів те, що зіпсував ті стосунки, що були, адже здавалось, що я більше ніколи цього не відчую.Весна...Вона вже закінчилась, але літо все ще не хотіло приходити.Було прохолодно та похмуро.Я всміхнувся, через те, що погода описує мій стан.Якби ще пішов дощ—було б ще краще.
***
Я лежав хвилин зо десять, коли мене налякали:
—Гей, Елє, чого спимо?—скрикнув дівочий голос.
Я різко відкрив очі та підскочив.
—Різкий,—хмикнув Осьмуша.
Тоді вже я впізнав всі голоси.Обернувшись, я побачив друзів.
—Що таке?—спитав я.
—Ми тебе шукали по всій Академії,—відказала Майя.—Ми зустріли Хауреса на шляху до бібліотеки, та спитали де ти.
Я позіхнув.
—Ага...А навіщо шукали?
—Як навіщо?—вигнув брови Осьмий.—Ти годину бачив?
—Вибач, не беру з собою ту здоровенну бандуру,—хмикнув я.
—Не важливо,—махнув рукою він.—У вас з Ланом зараз алхімія.
Бляха.
—Зовсім забув...—цикнув я.
—Час йти,—всміхнулась Майя, та поплескала мене по плечу.
Зітхнувши, я підвівся з місця.Потягнувшись, я вирівнявся.
—А вам куди?-спитав я двійню.
—Мені до Відьом, а Осьмуші до Теургії.
—Та біс би тебе побрав!—обурився той.—Я не Осьмуша!
—Не важливо,—махнула рукою дівчина.—Йдемо, бо запізнимось.
Я пішов уперед, бо більше не хотів витримувати той погляд Лана, що весь час був прикутий до мене.
***
Ми піднялись на другий поверх.Осьмий з Майєю пішли у один бік, а я з Ланом у інший.Йшли ми мовчки, між нами відчувалась напруга.
—Ти як?—неочікувано спитав він.
Я здригнувся.
—Все добре.
Він кивнув.
Ми дійшли до нашого класу.Не запізнились.Лан постукав у двері, та ми зайшли. І знову треба сидіти за одним столом.Трясця, як мені дивно.