Там, де шепоче ліс

Розділ 12

—Якщо не помиляюсь, то два тижні тому ,я попереджав вас про контрольне завдання,—промовив пан В’ячеслав.Склавши руки на грудях, він продовжував.—Всі до нього готові?
—Так!
Не те, щоб я був дуже готовий...Більше, я сподівався на вдачу, та те, що Хаурес мені допоможе.
—Добре,—кивнув вчитель, та подивився на годинник.—У вас є п’ятнадцять хвилин, щоб взяти з собою усе необхідне.Щодо духів, вони мають піти з вами.Все зрозуміло?
—Так!
—Добре.Зробимо перекличку та можете йти.
***
Я зайшов у свою кімнату та пішов до стіни, на якій у чохлі висіла шабля.
—Хауресе.
—Що?
—Ти маєш піти зі мною.
—Чув я,—зітхнув він.
Взявши шаблю до рук, я витягнув її з чохлу та обдивився.
—А де радість у голосі?Де щастя у очах?—хмикнув я.
Він відклав книгу.
—Про це не мало б йти жодної мови.
Вставши з крісла, він почав розминатись.Я поклав зброю назад та одягнув на спину.
—Засидівся, старий,—всміхнувся я.
—Авжеж.
Я почув хрускіт його кісток, поморщився.Хаурес позіхнув.
—Ненавиджу це.
—Ганно?—окликнув я.
Мавка здригнулась та подивилась на мене.
—Що?
—Я вже давав тобі квіти на цьому тижні?
—Давав.
—Добре.
Ганна зітхнула.
—Невже в цій вашій Академії так нудно?
—Насправді ні, —сказав я підійшовши до неї.—Просто в тебе така доля.Нам заборонено мати з нечисті когось окрім духів.Я неслух.
—То й навіщо ти мене сюди привів?—нахмурилась вона.—Сиджу тут як засватана.
—Вибач.
—Замовкни.
—Мавко,—застережив її Хаурес.
—Що?Вдариш мене?
—За секунду спалю твій ліс.
Ганна вирівнялась.
—Лісовика на тебе нема!
—Що він мені зробить?—хмикнув Хаурес.—Я сильніший.
Мавка скрипнула зубами та почала злазити з підвіконня.Я відійшов у сторону, а Ганна пішла у бік Хауреса.Дивно було спостерігати над тим, як низенька діва намагається налякати двухметрового духа.Я всміхнувся.Хаурес скривився, наче Ганна була комашкою.Хоча для нього вона, таки, була.
—Досить!—гаркнув я та торкнувся Мавкового плеча.—Ми запізнимось.Побалакаєте потім.
Ганна насупилась ще сильніше, але відійшла.Хаурес задоволено всміхнувся та пішов до дверей, а я за ним.
***
Біля дверей зібралось багато духів.Всіх об’єднувало одне—схожий одяг.Знаходження, серед стількох потобічних створіннь, трохи жахало мене, але зовні, я був спокійний, бо знав, що навряд чи хтось мене чіпатиме.Я пішов до знайомих мені голів.Друзі вже стояли та щось обговорювали, коли я привітався.
—О, ну нарешті,—всміхнулась мені Майя.
—Як гадаєте, що нам скажуть робити?—поцікавився Осьмий.
—Гадаю, нічого легкого,—зітхнув я.
—Хоч би не командне,—скривилась Майя.
Я напружився, та Лан, мабуть, теж.Він стояв навпроти мене і дивився у землю.
—Можливо, так було б легше,—заперечив Осьмий.
З-за дверей вийшов пан В’ячеслав.Він перерахував кожного поголівно та рушив у бік лісу, а ми за ним.
***
У лісі було доволі прохолодно.Крони дерев не давали сонячному промінню проникнути у середину, тож тепло було лишень на якихось відкритих ділянках без дерев.З того дня, я запам’ятав, де була галявина Мавок, тож вирішив тримати це у голові.І хоча, мабуть, в день вони там не сиділи, але хто знає, може, вони мені знадобляться.
Пан В’ячеслав вів нас на незнайому мені територію.Ліс був величезним, тому запам’ятати кожен його шматок, було майже неможливо.Я гарно там орієнтувався, але й збити мене з пантелику було доволі  легко.Я намагався триматись, якомога ближче до друзів, бо якщо губитись, то тільки разом.Ми йшли таким чином: першим був пан В’ячеслав, далі ми, а за нами духи.Вони всі були до біса великі, ще й більшість з низькими, охрипшими голосами.Вони ехом відбивались у моїх вухах, що голос Хауреса я не розрізняв.Просто знав, що він там, а отже хвилюватися не треба.
Через якийсь час, ми дійшли до невеличкої галявини.Після темряви, мої очі не хотіли сприймати яскраве сонце, тож довелось сильно жмуритися .Пан В’ячеслав в котре перерахував нас, та зібравши до кола, почав:
—Отже, ось ваше завдання: по лісу літають блукаючі вогники.Всі знають, що це, правда?—ми кивнули.—Добре. Вам треба знайти по одному такому, та взяти гроші.Оскільки, ваші мечі звичайні—чортами займуться ваші духи.Все зрозуміло?—ми знову кивнули.—Добре.На все про все, у вас пів години.Йдіть.Зустрінемось на цьому ж місці.
—У мене є питання,—промовила дівчина перш ніж ми пішли по різним сторонам.
—Слухаю.
—Можна об’єднатись у групи чи пари?
—Можна, але з кожного має бути по дві золоті. Тобто, по одному вогнику.
—Добре, дякую.
—Все, питань більше нема?—перепитав вчитель.
Ми похитали головою.
—Тоді йдіть, час йде!
Майя схопила мене з Ланом за руки, та повела у ліс.
***
Блукаючі вогники—це гроші чорта.Голубі вогники часто зустрічались у лісі, але це означало, що їх власник теж недалеко.Нам завжди радили обходити їх стороною, якщо ми без духів, але у цей раз все по іншому.Треба було знайте такий вогник, та накрити одягом.Він його не спалить, одяг впаде, а під ним буде дві золоті монети.На цю дію може прийти чорт, яким займуться наші духи.Погано те, що вони можуть у будь яку мить з’явитись за нашими спинами, а ми їх не помітимо.У лісі завжди краще обертатись
***
Ми йшли вже хвилин зо п’ятнадцять.Осьмому пощастило, він майже одразу знайшов свій вогник.Залишились ми у трьох.
—Дивне завдання, не гадаєте?—мовив Осьмуша.—Знайти те, до чого нам забороняли навіть підходити.
—Як на мене, це зроблено для того, щоб ми знали, як вести себе у подібних ситуаціях,—потиснула плечима Майя.—В решті решт, дві золоті дістануться нам.
—Це єдина винагорода,—фиркнув я.
—Мені завжди було цікаво, чи є на інших островах те саме, що й на Мертвому?—спитав Лан.
—Гадаю, що якщо тут є, то й там теж,—почухав потилицю Осьмий.—Все ж таки це не інший вимір, щоб там такого не було.
—Я не знаю,—зітхнула Майя.—А ти як гадаєш, Елє?
Я здригнувся.
—Осьмий має рацію.
—Я завжди маю рацію!—хмикнув він.
Я й не помітив, як Майя кудись пішла, але її брат звернув на це увагу доволі швидко.Осьмий почав нервово оглядати все довкола, поки Майя не вийшла з—за дерева, радісно показуючи дві монети у себе у руці.
—Вдача посміхнулась мені,—хмикнула дівчина та встала біля мене.—Тепер залишились ви,—вона показала пальцем спочатку на мене, а потім на Лана.
—Знайдемо,—відповів той.
Я промовчав.
—От і навіщо ми тут?—буркнув Хаурес у нас за спинами.
—Якщо на неї не напав біс, то це не означає, що за мить він не вийде з темряви,—відповів Моракс.
—Що ти такий незадоволений?—саркастично всміхнувся я.
—Бо тут нема цих малих бісенят!—гаркнув він.
Почувся шурхіт.Духи спокійно озирнулись по бокам.Вони знали, що чорти слабкіші за них, тож не хвилювалися. І справді.Звичайнісенький чорт вийшов з-за дерева.Хаурес стояв до нього ближче.Палаючими очима, він зиркнув на нього.Чорт й сам був наляканий, тож щось буркнув та втік.
—Легка наша праця.—розім’яв шию Сиірє.
—Еге ж,—всміхнувся Столас.
—Йдемо?—спитав Осьмий.
Ми кивнули та рушили у інший бік.
За мить, свого огника знайшов і Лан, залишився тільки я.Нервово дивлячись по бокам, я сподівався знайти його, та, таки, побачив.Друзі залишились на місці, а я пішов ховатись за дерево.
Обдивився все навколо.Нікого не було.Тоді, зітхнувши, я пішов до вогника.Зняв з себе тканинний жилет. Вже готувався накинути його на вогник, коли почув звуки позаду.Обернувшись, я побачив, як Хаурес кидається вогнем у чорта.Сміливий біс.Я розвернувся назад до вогника та накрив його одягом. За мить, той зник, а під впавшим жилетом, з’явилось дві золоті монети. Я підняв їх та засунув у кишеню.Вже збирався йти, але відчув дивний аромат.Знайомий, але трохи неприємний.В голові почало паморочитись.Я подивився на дерево, що було переді мною. Там було вицарапане ім’я.
Дідько.
Я натрапив на могилу мага.
Обернувся до друзів.Ті побачили, що я ледь стою на ногах.Осьмий швидко пішов у мою сторону.Віддалено почув, як гарно вилаявся Хаурес. У вухах почало дзвеніти, а в очах темніти.Не в силах стояти на ногах, я закрив очі та відчув різкий біль у спині та потилиці.Більше я не чув жодного звуку.
***
Перш ніж відкрити очі, я відчув сильний головний біль. Трясця, мене наче кілька годин били каменюками. Стомлено простогнавши, я відкрив очі.Почабив стелю.Скоріш за все, то була моя кімната.Торкнувся голови.На ній була пов’язка, але вона не була схожа на мою.
—Нарешті прокинувся,—пробурмотів Хаурес.
Мабуть, ще ніколи я не був такий радий почути його голос. Я почув кроки у мій бік, то був він.Підійшовши до мене, Хаурес зітхнув:
—Вибач, я не встиг.
Він опустив голову та подивився мені у очі.На його обличчі був смуток та відчуття провини.Я знав, що він перебирав руками за спиною.
—Все добре,—промовив я та ледь впізнав власний голос.—Що сталось?
Хаурес піджав губи.
—Ти натрапив на могилу мага. Він вирішив не вбивати тебе, а добряче отруїти димом. Ти впав та розбив собі голову.Не сильно, але довелось накласти пов’язку.
Я всміхнувся.
—Шрам буде?
—Не думаю.
Я спробував підвестись, але голова почала боліти ще сильніше.Тоді я знову впав на подушку.
-Допомогти?-спитав Хаурес.
-Так, будь ласка.
Він обережно підняв мою голову, потім взяв подушку, та обпер її на стіну.Взявши мене  під пахви, він підняв мене та всадив так, аби моя спина торкалась подушки.Я вмостився по—зручніше та зітхнув.Я побачив сплячу Ганну.Вона сиділа на підвіконні, і спокійно сопіла.
—Мені тобі щось принести?—спитав Хаурес.
—Не відмовлюсь від склянки води.
Він кивнув та пішов до столу.
Я ще з першої секунди зрозумів, що він відчуває сильну провину за скоєне.Я цього не розумів, бо сам пішов до вогнику, поки той був зайнятий.
Хаурес дав мені воду.Я випив всю склянку за мить, та задоволено посміхнувся.Хаурес забрав її та поставив на стіл.
У двері постукали. Хаурес, роздратовано, рикнувта пішов відчиняти.
—Хто там?—спитав я.
—Лан, чи як там його.Кожні п’ятнадцять хвилин сюди бігає.
І дійсно, він був за дверима.Хаурес одразу відійшов у бік, аби той зайшов до кімнати.Я напружився.Лан спокійно пройшов до ліжка та сів на нього.Подивився на мене, скривився.
—Невже я так жалюгідно виглядаю?—звів бров я.
—Ні,—відповів той.
Хаурес зачинив двері та пішов сідати на крісло.
—Ти як?—спитав Лан.
—Не дуже.
Прокинулась Ганна.Вона позіхнула, а Лан здригнувся. Подивився у її бік.Мавка теж обдививлась всю кімнату, протираючи очі, а погляд її зупинився саме на ньому.
—У тебе, трясця, Мавка у кімнаті живе?—він нахмурився.
—Благаю, не галасуй. Голова зараз лусне,—я поморщився.—Невже ти тільки її побачив?
—Це заборонено,—він понизив голос.
Краєм ока, я вловив питальний погляд Ганни.
—Знаю.Не кажи про це нікому,—я повернувся до Ганни, та одними губами промовив «Він».
Вона ледь помітно кивнула та відвернулась у інший бік.
—То навіщо вона тобі?—спитав Лан.
Цього я й боявся.Відкрив рота, але Мавка перебила:
—А кому не треба помічниця в хаті?
—Гадаю, у Академії це не потрібно,—відповів Лан.
—Заздриш, бо не маєш таку?-вона хмикнула та розвернулась до нього.—Чи тобі заздрісно, що я знаходжусь біля такого красеня?—вона поглядом показала на мене.
—Нічого мені не заздрісно.Навпаки, піклуюсь про нього, аби не потрапив у ще більшу халепу.
Ось як.
Він це промовив так сміливо і переконливо, що я напружився.На щастя, цього ніхто не побачив.
Ганна встала з підвіконня та підійшла до Лана. Почала обдивлятись з усіх боків, а потім зазирнула у очі.
—Не брешеш,—вона лукаво всміхнулась.
—Звичайно не брешу.—фиркнув Лан.
Звичайно не брешу.
—Здається мені, що ти мало піклуєшся про нього,—вона зиркнула на мене.-Он, у яку халепу потрапив.
—Бачу я!І мені шкода!
Ганна зробила крок назад.
—Не треба нервувати. Елєві болить, і від шуму стає ще гірше.
Лан піджав губи.
—Досить,—мовив він.—Він живий, а це найголовніше.Ніхто в цьому не винен, тож чому б нам не закрити цю тему?
—Визнай, ти занадто піклуєшся про нього,—хмикнула Ганна.
—Визнаю.
Про себе я зрадів, але не знав чому. Тільки за мить зрозумів.Ганна підштовхувала його на думку, що я йому потрібен.Намагалась, простою розмовою, яка, здавалось би, нічого не варта, донести до нього, що в нього до мене саме ті почуття.Тільки тоді я зрозумів, чому радію.
Ганна відійшла від нього та повернулась до підвіконня, продовжуючи всміхатись.Лан нахмурився.
—Пан В’ячеслав просив, аби ти, коли тобі стане краще, ще раз пішов до цілительки.
—Добре.
Лан ще раз зиркнув на Мавку.
—Я піду,—він встав з ліжка, і попрямував до дверей.—Одужуй будь ласка швидше!
З цими словами він вийшов з кімнати.
Як тільки двері зачинились, Ганна задоволено фиркнула.
—Бачиш?
—Бачу...—спантеличено відповів я.
—На щастя, він занадто дурний, аби зрозуміти, що до чого.