Там, де шепоче ліс

Розділ 6

— Елє, — буркнув Лан і торкнувся моєї спини. — Може не треба?...
Від доторку його теплої руки обпікло спину. Тіло миттєво вкрилось сиротами. Я ледь помітно здригнувся та обернувся до нього.
— Останні дні мені дуже болить, — зітхнув я. — Ну не можу, розумієш?
— Розумію...— відвів погляд він. — Але зрозумій і ти: Осьмуша може помилитись! Лише місяць тому тиждень не могли привида спіймати, а якщо зараз станеться щось гірше?
— Саме тому я й візьму з собою Хауреса.
Хаурес за моєю спиною стомлено рикнув та, відклавши книжку, встав з крісла.Лан закусив нижню
губу та знову зазирнув мені у очі.
— Ти впевнений?
— Так, — кивнув я.
Хаурес цикнув та легенько штовхнув мене.
— Годі цієї драми.Нічого не станеться. Врешті-решт, він просто побалакає.
Ланові нічого не залишалось, крім як просто піти разом зі мною до Осьмого.

***

Я постукав у його двері.Хауресза моєю спиною щось бубонів собі під ніс, а Лан залишався спокійним.Так здавалось на перший погляд.Він був напруженим. Щелепи його були стиснуті
так, що мені здавалось, зараз трісне його зуб.Але цього не сталось.Осьмий відчинив нам двері, та запросив мене з Хауресом всередину.Лан залишився у коридорі. На ліжку Осьмого сидів Моракс.Високий та міцний чоловік у білій сорочці, штанах та з капюшоном на голові. З-під нього стирчало золотисто-мідне волосся та виднілись жовті очі з чорними зіницями-крапками. Він перевів погляд на Хауреса та хмикнув:
— Не думав, що зустріну тебе тут.
Його голос був хрипшим за Хауресовий.Він ехом відбивався від стін Осьмушеноїкимнати та пробивав вуха.
— Вік не бачились, — кивнув Хаурес.— Давно у пеклі був?
— Так.
Розмова Моракса та Хауреса відійшла на другий план, а Осьмий став на перший. Він запалив свічки та завісив штори.У кімнаті настала темрява.Жестом він покликав мене до себе, а сам став біля столу.Підійшовши до нього, я побачив, як він бере голку та простягає через неї червону нитку.Потім він перевернув голку гострою частиною до столу, а нитку тримав у руках.Це булосхоже на маятник.Осьмий легенько штовхнув його та почав тихо бубоніти:
— Добрий дух прийди.
Моракс та Хаурес замовкли.Осьмий повторював ці слова зо хвилину, а потім зупитив голку.
— Ви тут?— спитав він.
Голка сама по собі загойдалась.Моє серце почало стукотіти сильніше, коли я це побачив. Рука Осьмого навіть не поворухнулась.
— Добре.Хаурес казав Елєві правду?
Голка знову загойдалась.
— Чи батьки Еля поряд?
Голка стояла на місці.
— Вони далеко?
Не поворухнулась.
— Їх можливо знайти?
Все так само.
— Вони на цьому світі?
І знову.
— Ви кажете правду?
Голка повільно загойдалась.
— Ель зможе їх колись знайти?
Жодних рухів.
Осьмий на мить замовк.Піджав губи, розмірковуючи. Здавалось, що в цій голці ось-ось з’явиться ще одна дірка зроблена Осьмушиним поглядом.
— Мені є сенс далі вас питати?
Знову.
Осьмий скрипнув зубами та поклав голку на стіл.Хоча поклав— це ще м’яко сказано. Скоріше ляснув по столу та відпустив її.Різко відкривши штори, він запустив у кімнату яскраве денне сонце, що миттєво мене осліпило.За мить, коли знову зміг все розгледіти, я побачив Осьмушу, що, спершись руками на стіл, дивився на голку звіриним поглядом. Він важко видихнув та заплющив очі.
— Мені шкода.
Серце сильно стукотіло у грудях.Я не розумів абсолютно нічого.Осьмий був розлючений. Я подивився спочатку на нього, потім на голку і тільки після цього до мене дійшло. Дух не дав жодної відповіді.Нервовий сміх зірвався з моїх вуст.
— Це не твоя провина.Дякую.
Осьмий схопився та відійшов від столу.
— Я знайду ще когось.Я побалакаю з ними.Обіцяю.
Я кивнув.Подивився на Хауреса та Моракса.Вони дивились на голку зі скривленими обличчями. Так, нечеголка брехала.Я не звернув уваги на цей погляд та, попрощавшись з Осьмим, вийшов з кімнати, а Хаурес за мною.
З кожним днем я втрачав надію ще більше.Можливо, мені просто варто відпустити та забути.Потойбічні сили не брешуть, а це означає, що в мене й правда нема шансів.З часом біль має затихнути.Зазвичай, все так і буває...