Там, де шепоче ліс

Розділ 14

Здавалось би, мені всього лишень сімнадцять, а лайна в житті вже надивився.
Пару тижнів тому стався мій день народження.Не було нічого особливого, окрім того, що я дозволив собі проспати пів дня.Приємніше було нікуди.
***
Я стояв біля Майї, яка готувала чергове зілля.
—Ну й чому саме я маю тут бути..—позіхнув я.
—Бо так сказав Осьмуша.Ти ж сам знаєш,—відповіла вона.—Тим паче тобі всеодно нічого робити.
—Але ж Лан теж вільний!
—Тобі на стільки не подобається моя компанія?—вона взяла до рук пучок трав.
—Ну...
—Ах ти ж падло!
Вона вдарила мене по голові цим пучком трав.Я засміявся.
—Не ображайся, я жартую.
—Я тобі ці жарти зараз в сраку засуну!
—Погрожуєш?
Вона задоволено всміхнулась та кинула щось у казан.
—Авжеж.
Я хмикнув та потягнувся.У спині щось хруснуло, та я поморщився.
—Елє, ти ж не старий,—вона лукаво всміхнулась та подивилась на мене.—Тоді чому так хрустиш?
—Та невже,—я зітхнув та склав руки на грудях.—А Хаурес вважає по іншому.
—Та що мені той Хаурес,—цикнула Майя.
Я хмикнув.
—Був би він тут—образився.
Майя посміхнулась, та пішла до чергової шафи.
Я зітхнув.
***
Десь через півгодини Майя закінчилата ми пішли до виходу.
—Котра година?—спитав я.
—Десь четверта, а що?—відповіла вона.
—Плануємо сьогодні багаття?
—Не знаю.Осьмуша планував попрактикуватись у Теургії, у мене щось схоже на шабаш.
-Шабаш?—звів бров я.
—Ну як тобі пояснити...Мені скоро треба піти до дівчат—Відьом та побалакати з ними.Ось для чого мені треба було зілля,—вона поглядом показала на банку у своїх руках.
—Зрозуміло,—я зітхнув.—Це мені знову сидіти у цій компанії...
—Ти про своїх сусідів?
—Ага.
—Невже все на стільки погано?—хмикнула вона.
—Перша дивакувата, другий ще більше...
—Не пощастило.
—А які в тебе стосунки з Столасом?
Вона потиснула плечима.
—Хороші.Він часто допомогає мені з різними травами та зіллями.Столас добрий, це мені й подобається,—вона всміхнулась.—Але іноді він нагадує мені дитину.Так захоплено розповідає про різні камінчики...
—Та краще вже так, ніж постійні жарти Хауреса.
—А як на мене це теж добре.
—Обміняємось?
—Ні—ні!—вона нервово всміхнулась.—Мені й зі своїм добре.
—От бачиш.
Майя засміялась.
***
На дворі було вже не так спекотно, як вдень.Сонце ставало меньш агресивним, тож ми вирішили піти на внутрішній двір Академії.Майя вже пішла до Відьом, тож залишились ми втрьох.
Я вийшов за двері Академії і побачив Осьмушу та Лана, що вже сиділи на лавці.Підійшовши до них ближче, привітався.
—І тобі не хворіти,—кивнув Осьмий.
—Привіт,—привітався Лан.—А де Майя?
—Вона пішла до своїх подруг.
Я сів на землю перед друзями.
—Срака зеленою буде,—попередив Осьмий.
—Штани чорні, навряд чи воно буде помітно,—відповів я.
—Ну як знаєш.
Я хмикнув.
—Ну, розповідай, як справи?—спитав Лан.
—Непогано,—відповів я.—Не виспався.
—Хто тобі заважав?—хмикнув Осьмий.
—Ніхто, просто пізно ліг.
—Зрозуміло.
Я зітхнув.
—Останнім часом я себе дивно почуваю,—промовив я і хлопці перестали відводити погляд у інші сторони.—Мабуть, я знаю занадто багато для свого віку.
—Щось трапилось?—спитав Лан.
—Я не знаю, чи це те саме «трапилось», яке ти маєш на увазі,—я хмикнув.
—Ти хочеш про це поговорити?—спитав Осьмий.
—Хотів би, але це зруйнує все ваше уявлення про цей світ.Про мене та й не тільки.
—Все на стільки погано?—перепитав Лан.
Я підняв на нього погляд.
—Гадаю, що достатньо, аби тримати це в собі.
—І все ж таки,—продовжував Осьмий.—ти зараз про це кажеш.А це означає, що ти хочеш про це розповісти.
—Я кажу про це тільки тому, що просто не можу це витримати.Хочу хоч якось полегшити собі ношу.
—То й скажи хочаб з чим це пов’язано,—потиснув плечима Лан.
—З пеклом,—я закрив обличчя руками.—О Баал, я дійсно знаю занадто багато, як для звичайного, людського хлопчиська.
—Це якось пов’язано з Хауресом?—спитав Осьмий.
В середині мене все перевернулось.Здавалось, що серце просто зупинилось.Я прибрав руки з обличчя та подивився у землю.
—Ні.
Я брехав...Брехав, бо не хотів, аби вони теж це знали.Згадуючи слова Хауреса, я розумів, що не можу нічого про це казати, але натякав.
Я різко підвівся на ноги, що Осьмий здригнувся.
—Вибачте, маю йти.
З цими словами я попрямував до дверей.
Не хотів я, аби про це знали, але мій мозок втомився.Я мав мовчати про все.Багато чого просто мало  залишитись у моїй пам’яті назавжди.І це нестерпно.
***
Ганна продовжувала гарчати на мене, через те, що я зайняв її місце на підвіконні.Лежачи на моєму ліжку, вона дивилась у стелюта продовжувала бубоніти собі під носа, час від часу скрикуючи:
—Звільни моє місце!
—Сили пекельні, замовкни вже!—ляснув кулаком по столу Хаурес.
Ганна зойкнула та підняла голову.
—Він зайняв моє місце.
—Якщо ти забула, то це моя кімната,—нагадав їй я.
Мавка роздратовано закричала.Я зажмурився та зашипів:
—Стули пельку! До мене може вчитель навідатись!—я зітхнув.—Забирай це довбане підвіконня.
Я зістрибнув з нього та відійшов у сторону.Ганна замовкла, подивилась, чи дійсно я пішовта підвелась з ліжка.Вона радісно почала вмощуватись на своє псевдо ліжко та послала мені повітряний поцілунок.Я поморщився та впав на ліжко.
—Дратуєте ви мене,—буркнув Хаурес.Взявши книгу, він підвівся з крісла та потягнувся.—Я до бібліотеки.
—Добре,—відповів я.
Він зітхнув та направився до дверей.
Як тільки вони зачинились, Ганна застогнала.
—То й де ти сьогодні був?
—Все як завжди,—я потиснув плечима.
—Невже людське життя таке нудне?—вона почала накручувати пасмо волосся на палець.
—Життя простих людей ще нудніше,—я хмикнув.—Мені ще пощастило.
—Серйозно?!То й чим твоє життя відрізняється від життя інших?
Я закусив губу, розмірковуючи.
—Наприклад тим, що я бачу більшість нечисті.Це вже веселіше. Ніколи не знаєш, коли перед твоїми очима з’явиться привид, хоча таке бува зрідка.
—Серйозно?—вона оживилась.—А як ти взагалі сюди потрапив?Зв’язався зі мною...
Я зітхнув.
—Мене ще в дитинстві обрали, як двері для потойбічних сил. Завдяки таким, як я, ми тримаємо зв’язок з пеклом, а отже і з іншими створіннями,—я почухав голову.—А щодо тебе?Як ти живеш.
Ганна помітно розслабилась, та навіть змінилась у обличчі.Воно було не такім радісним, а більш сумним.
—Наше життя ніколи не було чимось чудовим.Я взагалі не знаю мети нашого існування.Я народилась у звичайних Мавки та Нявкуна, але так в нас заведено, що після дванадцяти років ми маємо піти від батьків та найти собі однолітків, з якими житимемо все своє життя,—вона подивилась на мене.—Ти їх бачив.Панас старший за мене, але саме він привів мене туди,—вона зітхнула та відвернулась, почавши дивитись перед собою.—Я була мала, блукала серед дерев не знаючи спокою.Я дійсно вдячна Панасові за мою нову родину...—вона знову повернулась до мене.—Знаєш, я...
Ганна замовкла та нахмурилась.Почала дивитись з боку в бік, а потім трішки всміхнулась.Вона розвернулась до вікна та штовхнула стулки.Я підскочив, та скрикнув:
—Ти куди?
Вона не обертаючись, промовила:
—Я повернусь.
Ганна вистрибнула з вікна.
Я хотів подивитись до низу, але стукіт у двері змусив мене піти до них.Я сподівався, що Мавка жива.
За дверима мене чекав Лан, який стояв стиснувши руки у кулаки.Перш, ніж промовити хоч слово, він подивився за мою спину.
—Я зайду?—спитав він.
—Так, заходь.
Я відійшов у бік, впускаючи його до кімнати.
Лан зачинив за собою двері, та зупинився у метрі від мене.Він піджав губи, та дивився у підлогу.
—Щось сталось?—спитав я, нахиливши голову на бік.
—Подобаєшся,—промовив, або навіть, прошепотів він.
Я здивувався...Вирівнявся, та спитав:
—Прошу?
Лан підняв голову, та зробив кілька кроків до мене.Я не відходив, а просто стояв на місці.Він схопив мене за плечі, та зазирнув у очі.Я побачив, як почервоніли його щоки.Здається, тільки тоді до мене дійшло, що Лан мав на увазі, але я сумнівався.Серце знову розбивало мені ребра, але Лан продовжував:
—Я сказав, що ти мені подобаєшся,—він зітхнув та опустив руки.-Я поводжусь як ідіот, бо вже встиг зробити тобі боляче, а зараз кажу ці слова,—він знову схилив голову.—Вибач мені.
Весь світ зупинився.Мене вже не турбувала Ганна, що мить тому вистрибнула з вікна.Я дивився на Лана, на його вираз обличчята прокручував у голові його слова.Ступор брав верх наді мною, але щось таки змусило мене зробити крок до нього, та притягнути його за потилицю до себе, змусивши уткнутися носом мені у плече.
—Як мені це розцінювати?...—шепотів Лан.
—Як те, що я тебе вибачив.
***
Лан сидів навпроти мене.Його щоки були червоними, наче помідор.Він навмисне уникав контакту очима зі мною і я розумів його, бо мені теж було важко дивитись йому прямісінько у очі.Ми сиділи на моєму ліжку, з вікна дув вітерець, розвиваючи моє волосся у різні боки.Я був певен, що Лан хоча б краєм ока побачив це, бо його рука потягнулась до моєї голови, аби заправити пасмо волосся за вухо.
—Ти чого?—спитав я, легенько всміхаючись.
—Нічого,—він зітхнув.—Я не знаю, як себе поводити.
—Мабуть, заразти можеш поводити себе так, як хочеш.
Він трохи підняв голову.
—Тоді, я можу потримати тебе за руку?
Тильною стороною долоні, я прикрив рум’янець на своїх щоках та іншою рукою взяв Лана за руку.
—Мгм...
Я почувався дійсно дивно—не знав, як реагувати на подібні прохання.Лан, в свою чергу, одним пальцем пестив мою руку, та дивився на неї. Тоді я б дуже хотів прочитати його думки, аби знати, чому він мовчить.
В якийсь момент, Лан відпустив мою руку.Я не став чинити опір, а просто дозволив йому це зробити.В ту мить, я був занадто розслаблений, тож Лан, скориставшись цим, штовхнув мене, аби я впав спиною на ліжко.Я відкрив рота, збираючись щось сказати, але Лан ліг поряд зі мною, тож япромовчав.Повернув на нього головута відчув доторк на моїй руці.Ми сплели наші руки у замокта просто лежали.Лан дивився у стелю, а я на нього.
—Чого ти так на мене дивишся?—хмикнув він повернувши голову до мене.
—Не вірю, що це зі мною сталось.
Я повністю розвернувся на бікта наблизив наші руки до себе. Він прийняв ту ж саму позу, що й я.
—Навіщо ти взагалі покохав мене?
Я напружився.
—Я...Не знаю,—закусив губу я.—Я навіть не зрозумів, у який момент щось до тебе відчув.
—Розумію,—він всміхнувся.—Але ти ж розумієш, що на людях ми не зможемо так поводитись?
—Знаю...—я зітхнув.—В цьому й є величезна проблема.
—Я так не вважаю,—він потиснув плечима.—Нам ніхто не забороняє тікати до лісу, аби побути наодинці, чи обмінюватись сигналами.Аби тільки вони були непомітними...
—Лане...
—Що?
—Це все важко.
Він нахмурився.
—Ти готовий брехати, тільки би зберегти те, що ми маємо зараз, чи нам краще намагатись не бачитись?
Я притулив його руку до свого лоба.
—Готовий.
***
Лан вже мав йти, тож мені довелось забрати в нього свою руку.Ми встали з ліжка, коли він знову наблизився до мене. Я не наважувався здвинутись у інший бік, а просто дивився на нього.Раптово, він схопив мене за підборіддя, та легенько поцілував у щоку.
—Бувай, Елє.—промовив він та вийшов за двері.
Я так і залишився сидіти на місці.
Торкнувся своєї щоки.
—Матінко рідна,—прошепотів я.—це було...Файно.