Там, де шепоче ліс

Розділ 4

— Мені було близько восьми років коли до нашої хати прийшла пані Дея.

«— Мамо, хто це? – спитав я, вставши з-за столу.
— Хлопче, не бійся, – промовила незнайома мені пані. — Цей чоловік лишень зазирне у твої очі.
Страшний та напівголий чоловік з велитенськими рогами підійшов до мене та торкнувся моєї голови. Нахилившись, він глянув мені в вічі. В голові почався хаос. Тисячі думок проносились одна за одною і від цього відчуття хотілося плакати. Я почав схлипувати та тихенько благати припинити це.
— Ще трошки... – пробубонів чоловік.
Він прищурився та почав зжимати долонею мою голову. Було боляче. Я розумів, що не зможу вибратись з його хватки, тож довелось терпіти. В якусь мить він силою відштовхнув мене, та я майже вдарився об кут столу. Чоловік поморщився й повернувся до панни.
— Обраний, — кивнув він.
Обличчям панни поплила усмішка. Вона відкинула своє довге русе волосся та повернулась до мене.
— Хлопче, – почала вона. — Ти маєш нагоду вчитись в Академії, що на обриві біля лісу.
Я нічого не зрозумів. Мати розповідала про неї, але я не міг туди потрапити. Повернувшись до батька, я побачив, як він теж усміхається.
— Вибачте панно, – схилив голову я. — Але це, мабуть, помилка. Мені не місце серед таких, як ви.
Вона, певно, навіть не очікувала цих слів. На її обличчі з'явився подив. Величезними очима вона продовжувала дивитись на мене, наче не могла дібрати слів.
— Ти Обраний! – пояснила мати радісним тоном. — Елє, це твій шанс!
— Але мамо...
— Елє, мати має рацію, – втрутився батько. — Зроби це заради нас.
Серце почало глухо стукотіти. Я не хотів йти з рідного дому. Руки самі собою зжались у кулаки. Опустивши голову, я проковтнув важкий ком у горлі та промовив:
— Гаразд, я йду.»

— А потім мене відвели до Академії, – продовжував я. — Не маю жодних уявлень, як Дея провела повз Відьмака Баал...
«Тоді була гроза. Я сидів біля вікон своєї кімнати та дивився на краплі дощу, що стікали по скляними вікнами. На душі був смуток. Пройшло близько двох років, як я опинився в Академії. Спираючись
головою на руку, я міркував, що якщо вибігти з Академії та прийти додому? Ця думка не давала мені спокою. На вулиці гриміло, тож я не міг цього зробити...Чи навпаки.
Вставши з підвіконня, я пішов до виходу. Вийшовши з кімнати, тихо побіг на перший поверх, а там двері до зовнішнього двору Академії. Іноді там забували зачиняти ворота, а тоді, можливо, взагалі не зачинили, бо була злива – хто піде в таку погоду на вулицю?
Вочевидь я. На моє щастя, ті малесенькі ворота ніхто не замкнув, тож я якомога