Там, де шепоче ліс

Розділ 5

Прокинувся я вже дуже стомлений. Сни не давали спокою, постійна тривога, відчуття провини... Усе це було нестерпним. Тільки-но я встав, як у голові запаморочилось. Не маючи жодних сил стояти на ногах, я впав назад на ліжко. Тримаючись за голову, я намагався розгледіти Хауреса. Той сидів на кріслі з черговою книжкою в руках. Він підняв погляд та подивився на мене. В його очах не було ні краплі співчуття. Вони просто казали: «Який ти слабкий». Я скрипнув зубами, намагаючись привести голову до ладу, і спокійно встати. Було ще дуже рано. Сьогодні вихідний на честь дня весняного рівнодення. Нам завжди дозволяли цього дня піти до родини, тільки я ніколи не ходив. У двері постукали. Голове все ще трохи паморочилась, але, зібравшись з силами, я обережно піднявся з ліжка та підійшов до дверей. Відчинивши їх, я побачив Майю.
— Ранок добрий, Елє! Я тебе не розбудила?
— Ні, – потерши око відповів я. — Щось сталось?
— Так! Запрошуємо тебе до нашої з Осьмим родини на вечерю!
— О, дякую, обов'язково прийду! Кол...
— Чудово! Тоді сьогодні об одинадцятій біля центральних дверей!
— Добре...
— Чекатиму!
Майя побігла, а я, намагаючись второпати, чому вона так швидко пішла, зачинив за нею двері.
Я підійшов до шафи та почав шукати вишиванку та голубі штани. Кожного разу відчуваю щастя та спокій, коли беру їх до рук. Поряд лежала брудна білизна, яку потрібно попрати. До одинадцятої ще далеко, тому я цим займусь. Одягнувши чистий одяг, я взяв купу брудного та, закривши шафу, пішов до виходу.
Місце, де можна попрати одяг, було у підвалі. Там стояли величезні відра з водою й праники. Кожен міг туди прийти не тільки за чистим одягом, а й просто помитись. Спускатись з
цією купою одягу в руках було не дуже. Я постійно спіткався, боявся впасти чи в когось
врізатись, або полетіти з поверху вниз. І біля зони ризику була перешкода у вигляді
забору, а всеодно боявся.
Дійшовши до пральні, я побачив чоловік п'ять, що теж прали одяг. Стояв сморід сирості. Дерев'яна підлога просочувалася вологою з одягу і починала смердіти, а тут навіть вікон не
було. Темно, ледь видно себе, але потім один з юнаків запалив більше свічок і стало
краще. На всю Академію приблизно сімдесят чоловік, тому й учнів тут було мало. Три дівчини
дпомогали хлопцям з праскою, а мені це було не потрібно.
Вставши у вільного відра, я скинув весь одяг на підлогу. Взяв шматок мила та сорочку й почав її вимочувати.Потім, розклавши її на підлозі, пішов за праником. Залишились лише величезні та дуже важкі. Я вибрав одну та повернувся на місце. Натерши сорочку милом, я почав відбивати її
праником. Намагався не гучно, але дерево по дереву утворює не найтихіший тихий звук. Десь у стороні дівчина почала робити те саме, а юнак, що стояв біля неї, навіть не думав допомогати. Фиркнувши собі під ніс, я відвів погляд та зосередився на своєму одязі. Вибивши
сорочку, я почав її вимочувати — змивати той бруд та мило, що в ній були. Вже за мить переді
мною показалась чиста, біла сорочка. Я задоволено всміхнувся та піднявся з колін. Наді мною
була мотузка, на яку я закинув сорочку, аби вона висохла, та взявся за інший одяг.
Закінчивши з праскою, я стомлено зітхнув, опустив рукава, перевірив, чи все на місці, та пішов на
гору. Я залишив одяг там, бо він нікому не треба. Академічний є у всіх, а мій власний був
куплений за гроші одного пана, чий врожай я іноді продавав. Добре, що годували там
безкоштовно, бо мені в цьому плані і так доволі важко.
* * *
Близилась одинадцята. Попрощавшись з Хауресом, я потихеньку пішов до центрального
входу. Мені було дуже сумно, що я не міг познайомити друзів з батьками. Було боляче через
вчорашню розмову з Хауресом. Ці слова були наче кинжал в серце. Я не знав, що саме він мав на
увазі, що хотів сказати, чи не помилився він? Остання думка заспокоювала мене, але мозок
розумів, що він не помиляється.
Майя, Осьмий та Лан чекали мене біля дверей. Підійшовши до них, я спитав:
— Не запізнився?
— Ні, – відповів Осьмий. — Ми чекаємо пана В'ячеслава.
— Так, він має дати дозвіл, – кивнула Майа.
— Дозволяю!– ехом почувся голос пана В'ячеслава. — Йдіть!
Обернувшись, я побачив, що він стоїть на другому поверсі біля свого кабінету. Ми разом посміхнулись та відповіли:
— Дякую!
* * *
Спускаючись з обриву, я думав, чи розповів Лан все двійні? Глянувши на нього — він не
видавав жодних емоцій. Просто дивився собі під ноги, чого не робив я, через те й спіткнувся. Осьмий схопив мене за руку та притримав. Коли я спіймав рівновагу, відповів:
— Дякую.
— Нема за що, – хмикнув він. — Дивись не на Лана, а перед собою.
Чомусь ця фраза викликала в мене збентеження. Не ставши дивитись в обличчя Осьмого, я
опустив голову. Він відпустив мою руку та відвернувся, дивлячись перед собою. Завівши руки за
спину, я почав нервово ними перебирати.
Що за чорт?
Я майже ніколи не відчував збентеження. Це було щось нове. Щось дивне та незрозуміле, але таке тепле.
— Хтось знає, чому нас так легко відпустили з Академії? — спитала Майя тим самим вивівши мене з думок. — Хіба вони не несуть за нас відповідальність?
— Бентежитись за Обраних? – хмикнув Осьмий. — За тих, хто має прямий зв'язок з нечистю й в будь-який момент може стерти тебе у попіл? На весь Мертвий острів не знайдеться такого створіння, що захоче щось з нами зробити.
— Осьмий має рацію, – кивнув Лан. — Хоч усі й чудово знають про Академію та її учнів – жоден не
знає, чому нас там навчають. Не дарма зроблені такі правила.
Лан стенув плечима та хмикнув:
— Не знаю, чому це заборонено говорити.
— Мабуть, щоб люди не почали проводити подібні ритуали? – припустила Майа.
— Можливо, – припустив я. — Це все-таки не безпечно. От викличе хтось Графа Моракса, і що нам робити?
— Ні, – промовив Осьмий. — Він вже мій.
Він вказав на свій кулон, на якому була його пентограма.
— О... – здивувався я. — Не знав, що він в тебе... Тоді, якщо хтось викличе Принца Столаса?
— І знову не туди, – посміхнулась Майя. — Це створіння вже в мене!
Вона гордо показала свій кулон, а потім задоволено хмикнула.
— Да щоб його! – прогарчав я. — Ні туди ні сюди!
Друзі зареготали.
* * *
Ми потихеньку йшли у бік села. Погода була просто чудова. Почали розпускатись квіти, бігали
тварини, літали комашки, світило сонечко... Ну чим тобі не краса? Майа іноді відривалась вперед, аби подивитись на чергового кроля чи загубленого оленя, але Осьмий постійно кричав на неї – боявся за сестру.Я іноді йшов за Майєю, бо вона кликала, аби хтось подивився на нову тваринку.
— Вона наче дитя! – розлютився Осьмий. — Кожного разу так і лізе в пекло, а мені її рятувати!
— А ти не рятуй її. Раз так зробить, а більше не захоче, – запропонував я.
— Мати всипе, – прошипів він.
Майя прибігла до нас з-заду. У руках вона тримала букет квітів й усміхалась. На мить я відчув, наче весь цей час не вчився у Академії, а був у селі. Ми були у гарних вишиванках та червоному взутті, без мечів та шабель за спиною, а з квітами у руках. Це давало спокій та свободу.
Ми йшли посеред поля. Майя віддала квіти Осьмому, а сама йшла та плела вінок, поступово забираючи кожну квітку.
— Не впадеш? – спитав Лан.
— Ні, – відповіла Майя.
Осьмий щось буркнув собі під носа та повернувся до нас.
— Довго нам ще йти? — спитав він.
Ми вже добре бачили хати людей. Озирнувшись назад та подивившись на Академію, я відповів:
— Гадаю, ще хвилин п'ятнадцять.
— А що, втомився? – спитав Лан.
— Не те, щоб втомився... Як гадаєте, може, зайдемо на ринок? Хочу купити батькових улюблених яблук.
— Звичайно, – кивнув я.
— Можемо, – підтвердив Лан.
Тим часом Майя сплела вже половину вінка, а в руках Осьмого ставало все меньше й меньше квітів.
* * *
До села залишались якісь триста метрів. Майя знову залишилась десь позаду, а ми йшли та обговорювали все, що бачили.
— Я обожнюю чай з малини. Не знаю чому, але я стаю від нього спокійніший, – сказав Осьмий.
— А я взагалі чай не люблю, – відказав Лан.
— Як це? – спитав я.
— Ось так, – стенув він плечима. — Хоча ні, я трохи прибрехав. Я люблю чай тільки моєї сестри. Не
знаю чому, але він виходить смачніший, ніж у будь кого іншого.
Тільки я відкрив рота, як Майя майже збила мене з ніг. Бідбігши з-за спини, вона одягнула вінок
мені на голову, а сама, не втримавши рівновагу, майже впала на мене. Я притримав її, а потім
вона посунула Лана та встала біля мене.
— Елє-є, – захопливо простягнула вона. — Він тобі так личить!
Вона поклала руки на груди та доповнила:
— Чесно-чесно! Ці квіті тобі так личать!
Мої очі трохи розширились. Я зніяковіло посміхнувся та відвів погляд.
— Так? – поцікавився Осьмий. — Повернись-но до мене!
Я обернув голову. Осьми трохи відкрив рота та захопливо витріщився на мене. Обдивившись
моє обличчя, вінок та волосся, він почав:
— Дійсно гарно...
Я подивився на Майю, та промовив:
— Дякую.
З-за неї висунув голову Лан. Він так само обдивився мене, а потім задоволено кивнув промовив:
— Тобі правда дуже личать ці кольори. Майя попала в яблучко!
Вона всміхнулась та простягнула руку до мого обличчя. Поправивши пасмо волосся, вона
відповіла:
— Нема за що.
* * *
Як тільки ми зайшли у село, я одразу відчув той самий аромат. Так пахли хліб та булочки.Мабуть, якась господарка пекла їх. На вулицях було багато людей. Діти бігали та гралися, дівчата та хлопці кохались, а чоловіки й жінки займались різними справами, побіжно балакаючи зі знайомими. Я вже майже не пам'ятав всіх вулиць, тому просто йшов за всіма. Осьмий, наче мама-качка, вів нас за собою. Судомно озираючись по сторонах, я намагався відшукати знайомі темну та блондинисту голови. Вони були, але не ті довга чорна коса та коротке світле волосся з вусами. Мабуть, я був помішаний на цьому. Хоча як інакше? Либонь, будь-хто у моїй ситуації був таким самим.
Ми підійшли до місцевого ринку. Жінки та чоловіки, сидячи на стільцях перед набитими товарами ящиками, викрикували, що вони продають. Осьмий не звертав уваги ні на кого та йшов кудись далі. Люди з усіх боків наче хотіли нас збити з ніг. Поспішали, іноді штовхались, але викрикували вибачення. Ми пройшли вже доволі далеко від початку ринку, як Осьмий нарешті зупинився біля однієї жінки. Вона продавала дуже гарні червоні яблука та інші фрукти.
— Добридень, тітко! – привітався він.
— Добрий день! – з-за спини викрикнула Майя.
Жінка довго придивлялась до Осьмого та Майї, але потім різко засяяла від щастя.
— Малюки! Ви ж мої хороші! Як давно я вас не бачила...
— Ми теж за вами скучили, — відповів Осьмий, усміхаючись. — Дайте, будь ласочка, десять цих яблук, – він тицьнув пальцем.
— Зараз-зараз.
Жінка почала набирати яблука у кошик. Вибирала гарні, майже не побиті. Вони були дуже яскраві та великі, а ще, мабуть, доволі смачні.
— Осьмий, беріть цей кошик. Я потім до батьків зайду та заберу його.
— Дякую!
— Нема за що.
Осьмий дістав з кишені три золоті монети та, простягнувши руку, віддав їх жінці.
— Гарного дня, любі!
— Вам теж!
Осьмий розвернувся та пішов назад до виходу, а ми за ним.
Він вів нас різними вулицями, але на вигляд вони були майже однакові. Звичайні хатки, протоптана доріжка, рідкісні хатки покраще. Там, мабуть, жили багаті люди. Я ніколи їх не знав, завжди був з тими, хто схожий на мене. У вікнах грали силуети і я з радістю їх роздивлявся. В якийсь момент Осьмий зупинився біля звичайної хатки. Він відкрив паркан та пройшов на
його територію. Підійшовши до самої хати, постукав у двері. За мить їх відкрила русоволоса, повнувата жінка.
— Осьмий! – скрикнула вона та подивилась на нас. — Майя!
— Привіт, мамо! – усміхнулась вона.
— Що ж ти не попередив, що ви не самі?
— Так вийшло, – він стенув плечима.
— Та чорт з ним, заходьте!
Ми по черзі переступили поріг хати двійнят. Вона була дуже схожа на колишню мою домівку. Звичайний стіл, піч, шафи, двері. За столом сидів рудий вусатий чоловік. Він лагідно всміхнувся і кивнув, коли побачив нас. Майя одразу побігла обійняти його, а ми залишились стояти на місці.
— Мене звати Ірина, а батька Петро. Сідайте, любі, – проказала мені з Ланом мати і почала щось діставати з шаф.
Ми, послухавшись, пішли сідати за стіл.
Не дивлячись на те, що хата була найзвичайнісінькою, там було доволі затишно. Всюди на стінах висіли різні орнаменти, піч росписана, а стіни були ідеально білими.
— Тож, юнаки, давайте знайомитись, – сказав пан Петро, коли ми сіли за стіл.
— Так, звичайно. Я Лан, – він трохи схилив голову.
— Я Ель. Раді знайомству! – повторив я дію друга.
— Навзаєм, – усміхнувся пан Петро.
Майя, нарешті, відпустила батька та сіла за стіл поряд з ним.
— Невже то Майя сплела той вінок? -жестом показав пан Петро на мою голову.
— О, так. Мені сподобався.
Майя задоволено посміхнулась і подивилась у сторону пані Ірини.
— Мамо, тобі потрібна допомога?
— Ні, люба, сиди. Ви, мабуть, довго йшли...
— Трошки, – відповів Осьмий. — Я біля входу залишив кошик з яблуками.
— Синку, навіщо? – спитав пан Петро.
— Хотів зробити приємно.
— Ви нас своїм приходом вже дуже порадували! – втрутилась пані Ірина.
— Значить більше не буду нічого купувати, – обурився він.
Батько засміявся та поплескав Осьмого по плечу.
— Дякую, синку.
Осьмий трохи розслабився та хмикнув.
— Нема за що.
* * *
Пані Ірина потихеньку ставила на стіл тарілки з картоплею, булочки та м'ясо. Вона бігала то до столу, де готувала, то до нас. Мені її навіть шкода стало, але їй, наче, це подобалось. Вона весь час усміхалась, поки приносила їжу, а ми просто чекали та балакали.
— Тож, кажете, у ліс самі ходили... — задумливо промовив пан Петро.
— Так, було таке, — кивнув Лан. — Майя збирала трави, а ми були її охороною.
— Ось як, — хмикнув він. — Добре, що ніхто не постраждав.
— Окрім Мавки, — додав Лан.
— А що з нею? — вигнув брову Осьмий.
— Ель її часником відігнав.
Пан Петро засміявся.
— Бідна дівчина!
— А нічого було Осьмушу зачакловувати, — хмикнув я.
— Я не Осьмуша! — обурився той.
— Тихо-тихо, заспокойся, — промовив батько.
Я почув, як він скрипнув зубами, та відвернувся. Пані Ірина поставила все на свої місця та нарешті сіла сама.
— Смачного всім! — промовила вона.
— Смачного! — хором вдповіли ми.
Я взяв собі кілька картоплин та шматок м'яса. Не пам'ятаю, коли востаннє їв щось на стільки смачне. В Академії, звичайно, теж готували смачно, але я вже давно не куштував домашньої їжі. Прожувавши картоплину, я промовив:
— Пані Ірина, це на стільки смачно!..
— Погоджуюсь, — доповнив Лан.
— Ой, дякую, любі! —усміхнулась вона. — Їжте, поки гаряче.
Я кивнув та знову вткнувся в тарілку.
Закінчивши з їжею, ми поступово почали просто розмовляти, іноді робили ковток чаю. Лан, як і
казав, до чашки навіть не доторкнувся, а от мені чай сподобався. Трішки гіркий, але такий
смачний, що не передати словами.
— Нам, звичайно, перший час було страшно за Осьмого та Майю, але ми дуже швидко зрозуміли, що Академія куди беспечніше за село, — кинула пані Ірина, поклавши руки собі на коліна.
— Мати Обрану дитину у родині – велике щастя, — кивнув пан Петро. — Ми розуміли, що це для них найкраще майбутнє.
— Бути кріпаками не дуже добре... — заправила пасмо волосся за вухо Майя.
— Краще вже продавати щось на базарі, але треба мати «щось», — видихнув Осьмий та, взявши чашку до рук, зробив ковток чаю.
— Ти завжди можеш працювати на когось, — сказав я. — Це теж дає свій прибуток. Не такий великий, але дає.
— Тобі звідки знати? — звів він бров.
Я зам'явся. Перебираючи руками під столом, швидко гадав, що відповісти.
«-Кажи правду, нічого в цьому такого немає, — почувся голос Хауреса у мене в голові.
— Біс такий, стежиш за мною? — поморщився я.
— Це моя робота. Кажи вже, всі дивляться на тебе.»
Я вийшов зі ступору, і дійсно, кожен за столом дивився на мене. Я розслабився настільки, наскільки міг у цій ситуації та, прокашлявшись, відповів:
— Деякий час мені доводилось це робити. Частіше за все на подібних вихідних.
Намагаючись зробити максимально рівний тон, я й не помітив, як сильно стукотить моє
серце. Чого я хвилювався?
— Розумію, — кивнув Осьмий. — Але навіщо?
Ось чому. Я зробив ковток чаю, намагаючись промочити горло, та відказав:
— Були обставини.
— Так-так, — стукнула по столу Майя. — Розмова йде не в той бік. Лане, чому не п'єш чай?
— Я п'ю чай лише своєї сестри, — максимально спокійно та просто відказав він.
— А чому так? — трохи сумно спитала пані Ірина.
Лан на мить замислився. Скоріше за все, формував свою думку, а потім розважливо звів долонею та відповів:
— Він в неї дуже смачний. Тому й не хочу куштувати інші, бо знаю, що цей смак вміє повторювати
тільки вона.
Мати двійні хмикнула та склала руки на грудях. Нахиливши голову на бік вона хитро спитала:
— Познайомиш нас?
— Тільки якщо вона буде не проти, — з посмішкою кивнув Лан.
Розмова продовжувалась, а я так само нервово перебирав руками. Осьмий та Лан, що сиділи
поряд, навіть не помітили цього. То й добре.
Я підвів погляд та подивився на Майю. Вона вже спостерігала за мною. Мабуть, все-таки помітила, що я нервую. Кутики моїх губ трохи здійнялись. Одними вустами я промовив «дякую». Майя на це лагідно всміхнулась та кивнула, а потім повернулася до розмов.
Десь зо дві години ми просиділи у батьків Осьмого та Майї. Розмовляли, жартували, пили чай – гарно проводили час. Лан радив піти, аби не відволікати батьків. Ми запропонували допомогу у прибиранні посуду, але пані Ірина лише відмахнулась та разом з паном Петром провела
нас.
Вийшовши з дому, ми встали посеред дороги та почали гадати:
— Зараз близько другої, — почав Осьмий. — Підемо в Академію?
— Ні, — відказав Лан. — Навідаємось до мене?
* * *
Ми йшли на інший бік села. Біленькі хатинки супроводжували нас всю дорогу, а бігаючі діти постійно хотіли врізатись у когось з нас. Лан казав, що це недалеко, але йшли ми вже Баал знає скільки. В якусь мить Майя попрохала хлопців йти вперед, а сама зменьшила крок і змусила мене теж. Коли вони відійшли достатньо далеко вона почала:
— Все добре, якщо ми поговоримо про твою паніку в нас удома?
Цього я й боявся.
Стиснувши щелепу, я почав швидко перебирати у голові всі можливі варіанти розвитку подій. Руки самі собою стиснулись у кулак, а нігті боляче впились у шкіру. Майя, помітивши це, обережно взяла мене за руку, від чого я був вимушений послабити хватку.
— Якщо не хочеш – я не буду питати...
— Це боляче, — перебив її я.
Вочевидь, вона не думала, що я таке скажу. Майя здригнулась та сжала моє зап'ястя міцніше.
— Що саме?
— Боляче згадувати, — я стомлено протер обличчя вільною рукою та важко зітхнув. — Моїх бітьків
нема вже років шість. Я не знаю де вони, не знаю що з ними сталось та як вони зникли. Я вважав їх мертвими, але тіл їхніх ніхто не знайшов.
З кожним моїм словом Майя напружувалась все сильніше й сильніше. Я розумів, що вона, можливо, не готова була це чути, але брехати не хотілось. Буде гірше, якщо колись вона дізнається від Лана чи когось іншого.
— Ти питав про це Хауреса? — так само напружено спитала вона.
— Питав. Він відповів, що їх не існує.
Ці слова завдавали мені болю. Я боровся, щоб з очей не потекли сльози, але голос вже видавав мої емоції. Майя легенько торкнулась моєї долоні та промовила:
— Я розумію, що всі мої слова будуть звучати, як чиста брехня, але я вірю, що все буде добре. Врешті-решт світ великий. Можливо, ти зможеш їх знайти десь далі, ніж можеш собі уявити, — вона усміхнулась, але в мить цей яскравий, наче сонце, усміх, змінилась серйозністю.
— Пообіцяй мені, що не опустиш руки і знайдеш нитки їхньої долі.
Я вичавив з себе найрадіснішу півусмішку, на яку тільки був здатний та промовив:
— Обіцяю, але тільки якщо ти будеш завжди всміхатись.
Майя в мить все зрозуміла та зробила, як я прохав.
— Обіцяю.
* * *
Ми дійшли до чергової біленької хати. Так здавалось на перший погляд. Підійшовши до дверей,
я побачив, що вони розписані візерунками. Тут було багато червоних точок, напевно, то була
калина. Був навіть голубчик, що сидів на одному з завитків. Лан обережно постукав у двері та відвйшов. За мить їх відкрила гарна дівчина зростом як ми. Вона була вдягнена у гарну вишиванку, яку обтрусила, як тільки побачила нас.
— Вітаю! – всміхнулась вона та відійшла від дверей, звільнивши прохід. — Заходьте.
Хатина була дуже схожа на оселю двійнят, тільки в них була розписана лише піч, а тут майже все. Панувала чистота: речі лежали дуже охайно, все здавалося новим. Лан обійняв сестру та привітався їй в шию:
— Привіт, сестро.
Вона лагідно погладила його по спині та привіталась у відповідь. Коли Лан нарешті відпустив
її, вона представилась:
— Мене звати Олеся, рада знайомству.
Вона поклала руку на серце та кивнула.
— Мене звати Майя, навзаєм! — усміхнулась вона.
— Мене Осьмий, — кивнув він.
— А мене Ель.
Олеся заправила пасмо свого чорного волосся за вухо та, склавши руки, запросила нас до столу.
Коли ми сіли на свої місця (майже так само, як у двійні), вона спитала, чи не голодні ми. Почувши
відповідь, Олеся стала готувати чай. Цього разу Лан чекав його з палаючими очима. Він навіть
води не пив, тому, мабуть, спрага його-таки змучила.
— Тож, як ви дістались села? — спитала вона дістаючи якісь трави. — Де були? Що новенького?
— Все добре, а були ми у двійні, — відповів Лан, склавши руки на грудях. — А ти як?
— Теж непогано. Нещодавно заходив Тарас, сиділи балакали.
— Тарас? — здивувалась Майя.
— Мій хлопець, — пояснила Олеся. — Ви так і не сказали мені, що у вас нового?
Олеся відійшла від столу та встала за спиною Лана.
— Вчимося, іноді розважаємось, — хмикнув я.
— В цілому нічого цікавого, — підбив підсумки Осьмий. — Нещодавно ходили до лісу.
— Самотужки? — здивувалась Олеся.
— Так, — кивнула Майя. — Я збирала трави, а хлопці були моєю охороную.
— Ото вже охорона, — посміялась вона та пошмагала Лана за волосся. — Добре, що всі живі та
здорові.
— Згоден, — підтримав Лан, поправляючи волосся.
Чай був готовий. Олеся принесла всі чашки й поставила на стіл. Всі вже, мабуть, напились, тому
не стали братися за нього одразу, а от Лан накинувся так, наче не пив вже тиждень. Він зробив
близько п'яти ковтків залпом, а потім поставив чашку на місце і поморщився.
— Ну що ж ти робиш?! — скрикнула Олеся та ляснула себе по колінах. — Він же гарячий!
— Вибач, сестро, — так само морщачись, вибачився Лан.
— Не квапся, у вас же є час?
— Так, — кивнув я.
Лан витер рота рукавом і невдоволено зиркнув на мене. Я нічого не зрозумів, тому просто проігнорував цей погляд та вирішив теж скуштувати чаю. Взявши чашку до рук, я зробив
маленький ковток, а потім зрозумів, чому Лан п'є лише її чай. Він був в міру солодким та гірким. У
роті залишався приємний присмак малини та чогось ще. Кожен новий ковток приносив лише задоволення та змушував не звертати уваги на те, який він гарячий.
— Елє, тобі теж сподобалось? — хмикнула Олеся.
— Так, — відповів я задоволеною усмішкою.
— Я рада, — кивнула вона. — Пийте, поки теплий.
Майя теж взяла чашку до рук, а от Осьмий все ще ні.
Вже дуже скоро напій був випитий. Оскільки ми відмовились від ще однієї порції, нам
нічого не залишалось, як просто балакати.
— А звідки у вас ці кулони? — поцікавилась Олеся тикнувши пальцем на кожного з нас.
— Вони є у кожного Обраного нашого віку, — пояснив я.
— Овва, а де ви їх отримуєте?
— Це наче наша охорона, — пояснив Лан. — Завдяки цьому кожен дух бачить те, що бачимо ми.
Олеся підперла голову руками, наче показуючи,що готова слухати далі.
— Я свій отримав буквально пару тижнів тому, — сказав я. — Це було... Дивно. Я не очікував, що це
буде саме того дня. Десь у душі я був радий, але я не збирався використовувати те, що було дано. Ми і не маємо на це права.
— Кожен з нас майже всемогутній, — підтримала Майя. — Але нам заборонено використовувати ці
сили. Як би так пояснити... — вона задумалась та почала пальцем стукати себе по підборіддю. — У нас під боком є всемогутні. Вони живуть у наших кімнатах, роблять свої справи, тільки їхню силу ми не беремо. Теоретично, колись ми можемо це зробити, але точно не зараз. Академія
забороняє.
Олеся захопливо слухала нас. Для неї це було щось невідоме. Лан, мабуть, не казав їй про це, оскільки для смертних це заборонено. Майя вміло розповідала все так, як є, але без інфрмації, яка могла б нанести шкоду.
— Але чому? — поцікавилась Олеся.
— Ходила легенда, що колись такий всемогутній підліток зійшов з розуму, коли отримав цю силу, — пояснив Лан. — Правда це чи ні — ніхто не знає. Після випуску з Академії ми можемо взяти цю
силу. В кожного вона різна, але однаково корисна.
— Як для хорошого, так і для поганого, — підсумував я.
Олеся випрямилась та склала руки на грудях.
— Мене завжди цікавило, чому вас забирають такими малими? Ви ще хочете насолодитись
дитинством, але не можете.
— Малих, найімовірніше, легше до всього привчити, — припустив Осьмий.
— Не такими вже й малими нас забрали, — стенула плечима Майя. — Ми були здатні все розуміти та виконувати. Нам хоча б дали змогу писати й читати, чого не сказжеш про інших.
— Для нас це найкраще майбутнє, на яке тільки можна було розраховувати, — кивнув Лан.
* * *
Десь з годину ми розповідали Олесі про Академію. Вміло обходили гострі кути та пояснювали
що до чого. Вона, звичайно, хвилювалась через те, що ми так близько до нечисті, але водночас
вона розуміла, що це кращий шлях, ніж той, яким йде вона. Згодом ми вирішили йти. Олеся
люб'язно нас провела та обійняла кожного. Вона дійсно чудова дівчина. Мені було шкода її через їх з Ланом важку долю.
* * *
Вийшовши з села, ми помалу зустрічали захід сонця. Небо червоніло, маленькі звірі
розбігались, а більш великі почали зустрічатись частіше. Майя бігала до кожного з них, а Осьмий
весь час дивився за нею. Я відчував на скільки він був напружений. Я набирав повні легені
повітря, насолоджуючись його свіжістю. Було так приємно, що по шкірі бігали сироти.
— І все ж таки, — зненацька почав Осьмий. — Елє, чому ми не пішли до тебе?
В цей момент все задоволення раптово зникло. Я напружився не меньше Осьмого та стиснув
руки у кулаки. У голові знову проносився той день, ті відчуття, ті сльози. Я закусив губу та нервово погледів на Осьмого. Він, наче нічого не відбувалось, просто дивився за Маєю. Й правда, для нього це нічого не означало. Я відчув теплу руку Лана на своєму плечі. Він одним пальцем стукнув по ньому, наче запрошуючи все сказати.
— Нема в мене батьків, — сказав я максимально рівним голосом.
Осьмий різко обернувся та подивився на мене. Нахмуривши брови, він серйозно спитав:
— Ти безхатько? Сирота?
— Все разом, — сумно промовив я, опустивши погляд у землю. — Я втратив їх коли був малим, а
Хаурес сказав, що їх не існує.
Здавалось, що мої слова сбили його з пантелику. А кого ж не зіб'ють? Він закусив губу й знову
обернувся до Майї. Та, в свою чергу, бігла до величезного, дорослого оленя. Осьмий в мить
зірвався з місця та з немислимою щвидкістю побіг у її сторону, викрикуючи ім'я.
— Ти правильно вчинив, — сказав Лан, завівши руки за спину. — Я розумію, що тобі боляче, але це не твоя провина.
— Не моя, але страждаю я...
Важкий ком підступив до горла. Сковтнути його я не міг. Лан знову поклав руку мені на плече, та
промовив:
— Я не маю права робити якихось припущень, але хочу, аби ти знав: де б вони не були, ти все ще
залишаєшся їх сином. Я не дуже вірю, що їх просто не існує, — він хмикнув та прибрав руку, знову
завівши її за спину. — Якби це сказав той же пан В'ячеслав, я б не спийняв його слова всерйоз. Намагайся максимально відволіктись від цього. Проблеми – на потім, просто насолоджуйся цим моментом.
Я сумно хмикнув та відповів:
— Ти маєш рацію. Дякую.
У середині душі я не міг все просто так відпустити, але хоча б зовні маю виглядати живим.
Майя та Осьмий повернулись. Хлопець розлючено бубонів собі під ніс. Майя фиркнула у його сторону та повернулась до мене.
— Елє, яке твоє перше ім'я? — спитала вона.
— Гадаєш, я його пам'ятаю? — хмикнув я.
Майя невдоволено цикнула і склала руки на грудях.
— І чому ми їх забуваємо...
— А сама подумай, — почав Лан. — Нас не називають ними довгий час, а потім і батьки
починають казати так само. Як тут не забудеш?
— І те правда... — вона зітхнула. — А я б хотіла його пам’ятати.
Ми йшли і насолоджувались краєвидом. Весна. Трава починає зеленіти, квітки розпускатись, а
звірі поступово виходять зі сплячки. Одна єдина роками протоптана дорога, на якій було важко
йти вчотирьох у ряд. Ми іноді штовхались, спіткались, але нам було весело. На мить я просто
забув про всі проблеми та йшов, балакаючи з друзями. Це було дійсно весело.
* * *
Переступивши поріг Академії, нас зустріла тиша. Чомусь у коридорі нікого не було, хоча був
тільки вечір. Нас це ніяк не насторожило і ми просто пішли у кімнати.
Ми ще довго не могли розійтись і стояли на третьому поверсі біля дверей, але потім все-таки кожен пішов до себе.
Хаурес чекав на мене у незвичному місці — на моєму ліжку з новою книжкю у руках. Як тільки я зачинив двері, він важко зітхнув, гарчачи:
— Ну нарешті, прийшов! Я вже думав, що той привид тебе вбив.
— Який привид? — здивувався я.
Хаурес відвів погляд від книжки та подивився на мене, наче на дурного.
— По Академії літає. Якийсь теургік-невдаха щось накоїв. Краще не виходь сьогодні з кімнати.
— Добре?.. А ти чого за моєму ліжку?
— Спина втомилась, — прокрехтів він. — Проти?
— Та ні, лежи...
— От і добре.
Я провів його поглядом перед тим як підійти до підвіконня й сісти на нього. Дивлячись у вікно,
я прокручував сьогоднішній день у голові. Насичений, але водночас такий болючий.