Там, де шепоче ліс

Розділ 13

—Бачиш, —задоволено всміхалась Ганна.—мені було достатньо меньше місяцю, аби штовхнути його.
Вона мала рацію.Десь з кілька тижнів тому, вона почала «звичайним» діалогом та провокаційними питаннями змушувати Лана казати правду.Правду про те, що він дійсно піклується про менета я йому важливий.
Я фиркнув.
—Бачу звичайно.Ти мене вражаєш.
—Нічому тут вражатись,—приснув Хаурес.—Вона—звичайна маніпуляторка.
Він показав пальцем на Ганну.
—А ти, біс, хоч щось зробив?—нахмурилась вона.
—О, повір, любонько, мій час ще прийде.
—То й коли?
—Не хвилюйся, дуже скоро.
Я не звернув на його слова жодної уваги і навіть не замислився над тим, що він знає майбутнє.
***
На цей раз до мене в кімнату зайшов Осьмий. Дивно, бо зазвичай канат був саме у Майї. Він привітався з Хауресом, та зупинив свій погляд на Ганні. Та ж злізла з підвіконня та склала руки на грудях.
—Слухай,—звернулась вона до мене.—Я гадала, що не бачитиму цю руду голову.
Осьмий потер перенісся.
—Так от чому мені довелось вмовляти Майю, аби я зайшов до тебе...
—Йдіть вже!—гаркнув Хаурес.
Така реакція була й у Майї, коли вона вперше побачила у моїй кімнаті Мавку. Я вже до цього звик.
Знову скинули мотузку з вікна, знову спустились по ній та пішли у ліс.
Прохолодна липнева ніч, була щастям для мого перегрітого тіла.Вдень, просто жахлива спека, а ще й коли уроки на вулиці—взагалі можна задихнутись.Я йшов та насолоджувався легким вітерцем, що пестив мої щоки та змушував забути про те, що я у жахливо небезпечному лісі. І не дивно, бо стежка, по якій ми йшли, завжди була без слідів різних істот.Там ніколи не чувся галас Вовкулаки чи спів Мавки.Було тихо.Лишень звуки наших кроків супроводжували нас до того маленького вогнику світла, що я бачив здалеку.Рідне, тепле багаття.
Я очікував побачити Лана та Майю, що вже дивились кудись далеко, але натомість разом з ними побачив якусь корзину. Друзі радісно привітали нас та запросили присісти.
—А що це в тебе?—спитав я, сівши на своє місце.
—Пам’ятаєш, коли пару днів тому ми з Осьмим пішли додому?—спитала Майя.
Я кивнув.
—Так ось, батьки дали нам різних булочок з собою, але їх забагато, тож ми вирішили взяти їх сюди. Їсти вночі, можливо, не дуже хороша ідея, але не пропадати ж їм.
—О, це добре,—всміхнувся я.—Я жахливо голодний.
—Тоді, може поїмо?—спитав Осьмий.
Ми погодились.
Майя відкрила корзинку та почала діставати звідти різні булочки.
-Кому яку? Є з вишнею, капустою, та картоплею.
—Мені з капустою,—промовив я.
Дівчина дала мені таку.
—А мені з вишнею,—підтримав Осьмий.
—З картоплею,—всміхнувся Лан.
Майя дала всім по одній та взяла собі.
—Якщо що, їх ще багато,—мовила вона.—Можу дати ще.
—Дякую,—всміхнувся я, проковтнувши перший шматок.—Дуже смачно!
—Це наша мати готувала!—гордо сказав Осьмий.
Він відкусив черговий шматок, як на його сорочку впала вишня.
—От бляха,—вилаявся він, прожовуючи булочку.
—Хтось тут дуже акуратний,—хмикнув Лан.
—Стулися.
Осьмий прибрав вишню, та подивився на пляму.
—В житті випрати не зможу...—простогнав він.
—Даси мені, я спробую,—відповіла Майя.
—Добре, дякую.
—Поки нема за що.
Дивно, але їсти на свіжому повітрі було ще смачніше.Я куштував його з насолодою, в той самий час вдихуючи аромат лісу.От так сидіти десь на величезному обриві з друзями і навіть не скажеш, що з—заду хтось може на тебе напасти.Я про це й не думав, просто насолоджувався миттю.
***
Ми вже давно закінчили з їжею.Кожен з’їв по кілька булочок, але у корзині все одно залишалось ще стільки ж.Від того, на скільки наші животи повні, ми лягли на землю та почали дивитись у небо.Маленькі зірочки були поряд з молодим місяцем.Якась з них була яскравішою, якась ні, але всі були однаково гарні.Однаково осяювали небо та шлях блукачам.Будучи малим, я завжди мріяв торкнутись їх.Гадав, чи залишаться вони такими ж малими у моїй руці, чи будуть більшими?Навіть тоді, вже доволі дорослим, я задавав собі це питання.Задавалось, що воно бентежитиме мене все життя.
З думок мене вирвало відчуття того, що на мене хтось дивиться.Я повернув голову у бік, і побачив Лана.Здригнувся.Навіть, коли наші погляди стикнулись, він не кліпнув, а продовжував дивитись на мене.Щось у цьому погляді мене бентежило.Було до біса незручно, про що кричав дикий стукіт у моєму серці.Я хитнув головою у німому запитанні.Він похитав головою.Я ще мить подивився на нього, а потім відвернув погляд назад, до зірок.
Серце дійсно скоро розіб’є мені ребра.
***
Переді мною стояло кілька колбочок з різними рідинами.Я уважно дивився на них, намагаючись згадати, яка з чим.Лан теж сидів з дуже зосередженим обличчям. Як тільки пані Дея скаже починати, ми мали змішати всі ці рідини.
—Нагадую,—почала вона.—якщо ви змішайте все правильно, то вийде рідина з приємним запахом, а якщо ні—ваше волосся стане дибом.
Лан тихенько хмикнув.
—Яким чином це пов’язане з алхімією?
—Не знаю,—так само пошепки відповів я.—Либонь, це перевірка на пам’ять?
—Скоріш за все.
Пані Дея обдивилась всіх нас своїм суворим поглядом, а потім промовила:
—Починайте.
Я взяв пусту колбочку та залив у неї трохи першої рідини.Я пам’ятав, що саме це мало бути на початку, а от далі...Біс його знає, що мало бути далі.Нюхати рідину було заборонено, тож я почав згадувати все, що хоч колись казали про подібні зілля. Згадав, що друга рідина має бути жовтуватою і  її мало бути багато.Взяв такута залив до першої.Далі вирішив додати краплю прозорої.Поки що не відчував того самого аромату, але вирішив йти далі.Додав ще однієї рідини та вирішив зупинитись, бо колір був саме той, який треба.
Треба було понюхати те, що вийшло.Я нахилився до зілля, та понюхав його, але не відчув приємного аромату.Воно взагалі нічим не пахло!
Почув, як тихенько сміється Лан.Повернувся до нього, та побачив його волосся.Всміхнувся.
—Вдача не на нашому боці,—пошепки промовив Лан.
Я зрозумів, що у мене теж волосся стояло дибом.
—Гарна зачіска,—поглядом показав я на його волосся.
—Твоя теж,—хмикнув він.
***
Ми вийшли з класу, а наше волосся все ще мало дивний вигляд.Тоді кожен учень, який проходив повз нас, обертався.
—Коли це довбане волосся прийде у нормальний вигляд?—опустив голову я.
—Здається, через годину.
—Хаурес зараз буде глузувати з мене...—я простогнав.
—Невже у вас такі стосунки?—звів брови він.
—А у тебе з Сиірє, що, не такі?
—Ні,—потиснув плечима Лан.—Він просто цілодобово сидить на ліжку та дивиться у вікно.
—Така ж ситуація,—хмикнув я.—Тільки він ще й встигає глузувати з мене.До речі, ти ніколи не замислювався, чому духи такі...Сумні?
—Чесно кажучи, ні, але чому б тобі не спитати про це Хауреса?
—Й то правда...
Ми дійшли до кімнат та вже збирались розходитись, як Лан спитав:
—І все ж таки, ти так і не сказав, чому в тебе у кімнаті Мавка.
Я здригнувся та відвів погляд.
—Вона просто мені допомогає.
—Гадаю, ти брешеш.
—Не брешу,—я зітхнув.—Ти що, ніколи не читав про те, навіщо деякі люди живуть з Мавками?
—Ні,—він нахмурився.—А треба було?
—Роби як знаєш.
Він зітхнув.
—Я піду.
—Добре, бувай.
—Бувай.
З цими словами він пішов до себе.
Я зайшов у кімнату та одразу спіймав погляд Ганни та Хауреса.Вони ледь стримували сміх.Зачинивши за собою двері, я сів на ліжко.Важко зітхнувши, почав:
—Смійтесь вже.
Кімната наповнилась реготом. Ганна трималась за живіть, а Хаурес протирав очі від лавових сліз.Я дивився по черзі на кожного, чекаючи, поки ті заспокояться.
—Де ж тебе так?—через сміх спитав Хаурес.
—Неправильно зварив зілля,—відповів я.
—Лайно з тебе Відьма,—продовжувала реготати Ганна.
—Нова зачіска ще нікому не заважала,—хмикнув я.—Хауресе.
—Що?
Він вже трохи заспокоївся, тож я спитав:
—Ти рідко всміхаєшся.Чому? Ти такий...Сумний.
Він в мить посерйознішав.
—Бо це не моє середовище,—він подивився на книгу.—У пеклі завжди було чим зайнятись.Десь якийсь біс щось накоїть—вже цікавіше.
—Мені шкода.
—Чого це?—звів брови він.
—Бо я обрав саме тебе.
—То й що?
—Що я можу зробити, аби ти краще себе почував?
—Я нормально себе почуваю.
—Добре, спитаю по іншому: що ти зазвичай робив у пеклі, що тобі приносило задоволення.
—Вбивав.
Я здригнувся.
Ганна нарешті заспокоїлась та теж почала слухати нас.
—Я вбивав тих, кому не місце у пеклі. Бісів, які щось накоїли...Духів.
Я піджав губи.
—Яких ще духів?...
Він зітхнув.
—Пам’ятаєш я тобі казав про ситуацію, яку прийнято замовчувати?
Я кивнув.
—Так ось...—він потер обличчя руками.—Астарота нема через мене.Я скинув його, виконавши наказ.
—То ти вбив його?!—вигукнув я.—Але ж...Він був сильнішим!
Він нахмурився.
—Він не мертвий.Так прийнято вважати, бо він вже не на троні.
Я оперся ліктями на коліна, та закрив обличчя руками.
Цей світ ніколи не перестане мене дивувати.
Кілька поколінь тому, колишній король пекла—Астарот—був скинутий зі свого трону. Тоді вся нечисть, що хоч якось була пов’язана з бісами, просто стояли на вухах через цю новину.Обрані приходили додому та розповідали родичам, про що кажуть потобічні сили.О так, люди були в шоці, знаючи, що пекло під іншим королем. А тоді я взнав, що саме Хаурес зробив це.Ця новина кидала мене в дрож, бо біля мене знаходився сильний дух.Він був здатен зламати всю цю Академію і тільки Баал його може зупинить...Можливо.
—Ти здивований?—спокійно спитав Хаурес.—Тобі страшно?
-Так.
Руки почали тремтіти, а серце стрибало у п’ятах. Я не брехав, бо знав, що це не вихід.Дивлячись на нього, я не розумів, чому він так вчинив.
—Я вчинив так не по своїй волі,—промовив Хаурес.Вочевидь, прочитав мої думки.—Справа у Паймон.Навіть, коли Люцифер був не королем пекла—він продовжував бути йому покірним.Саме Паймон сказав мені, щоб я скинув Астарота.Їм була не важлива його смерть, а той факт, що трон вільний.
—Але чому саме ти?
—Я був ближче всіх,—він зітхнув та почухав потилицю.—На той момент, я був тісно з ними пов’язаний. Відмовити не міг, тож пішов до трону.Я знав, що сильний, але не на стільки.Виявилось, що куди більше, ніж я собі думав,—він повернувся до вікна.—Мені заборонили про це казати. Вся ця ситуація залишається тільки між нами трьома, але тепер—п’ятьма.
Я напружився.
—То навіщо ти це сказав?!—скрикнув я.—Якщо тобі за це щось буде?
—Не буде.Ганно.
—Що?...—в неї дрижав голос.
—Зроби но мені милість, мовчи про це.Оскільки ти вже все знаєш—тобі варто мовчати.Або ж мені доведеться сильно вдарити тебе по голові.
—Краще друге...
Хаурес потиснув плечима та встав з крісла.Підійшов до неїі сильно вдарив кулаком по голові.Мавка знепритомніла.
—Навіщо...—почав я.
—Вона потім нічого не згадає.Я вдарив її доволі сильно.Не хвилюйся, я потім її перевірю.
Я кивнув, бо не знав, що на це можна відповісти.
Хаурес сів назад на своє місце та продовжив:
—Я став стояти вище, бо до того був дуже далеко.
—Саме тому мені було важко тебе викликати...
—Так.
Я потер обличчя руками.
І дійсно.Чим вище стоїть дух—тим важче його викликати.То ось чому пан Вадим зрадів, коли я його викликав.Він все знав.
—Тож тепер ти розумієш, чому я люблю вбивати?—спитав Хаурес.
—Так.