Там, де шепоче ліс

Розділ 16

Спека змушувала почуватись звареною картоплиною. Знову були заняття на вулиці, під яскравим сонцем.Кожен з нас стояві дмухав на себе руками.Було просто нестерпно.Піт стікав по нам, наче водограй.Мало кому подобалась спека, а хтось й взагалі готовий був знепритомніти від неї.В числі таких була й Майя, що намагалась сховатись у тіні Академії, але це мало чим їй допомогало.А от вчителям, начебуло однаково на цю погоду.
—Відьми, хоча і живуть серед нас, є небезпечними,—розповідав пан В’ячеслав.—Чи знаєте ви, скільки вони вбили людей?
Ми похитали головами.
—Тисячі,—відповів вчитель.—Оскільки ви завжди їх зустрічатимете, вам треба знати, як їм протистояти. Саме для того, щоб вам це пояснити, наша вчитель—Відьма сьогодні тут.Прошу.
—Доброго дня, любі мої,—привіталась пані Надія.—Не буду вас змушувати чекати, а скажу одразу.Відьми, не Обрані, а звичайні, дуже слабкі фізично.На них вітерець дмухнеі вони вже зламають собі кілька кісточок,—вона склала руки на грудях.—Вони намагаються захиститись, будь яким способом, а саме, мішечками з димовою отрутою,—пані дістала з—за спини маленький мішечок.—Зараз тут не отрута, а звичайний порошок, що змушує чхати.Відьми кидають його перед собою та тікають, а ті, хто був перед ними, вдихають отруту та майже одразу вмирають,—вона хмикнула.—А далі вони забирають тіло, ну й самі розумієте,—вона тикнула у кожного з нас пальцем.—Ви придкі?
—Не дуже...—мовили ми.
—Шкода.—потиснула вона плечима.
Ми охнули.
—Та годі вам лякатись,—засміялась стара.—Завжди є шанс вижити, як і тут.Якщо ви не дуже придкі, то просто закрийте носа рукавом. Це підвищить ваші шанси, що ви вдихнете меньше отрути,—пані Надія склала руки у боки.—А взагалі, є ще кращий спосіб.Просто не зв’язуватись з Відьмою самотужки, а якщо вже так треба—скористатись духом.
—І що, взагалі нема способу якось перемогти цю отруту?—спитав хтось з учнів.
—Ні, бо ви звичайні люди,—відповіла пані.—На ваших духів це не подіє, на Вовкулак, майже, теж...
—Та не може такого бути!—скрикнув дівочий голос.
Пані Надія хмикнула.
Вона різко розвернулась до наста кинула мішечок на землю. Він миттєво порвався та у повітрі з’явився рожевий дим.Я заслонив рукою носата відскочив у сторону. Очі защипало.
—Бачте, кожен з вас зараз чхне, у кращому випадку, разів п’ять, а хтось може до кінця дня чхати,—мовила вона.—Ну як, все ще не може такого бути?
Звідусіль почулись звуки чихання.Я теж почав чихати, але так, що аж у грудях заболіло.
—Вибачте, любі.—всміхнулась Відьма.
***
Змучений спекою, я йшов по Академії до своєї кімнати.На тому уроці з мечами троє учнів втратили свідомість.Я не знав, як сам не впав.Перед очима хаотично з’являлись темні плями, що кричали про мою втому.Я й сам це знав.
Йдучи до своєї кімнати, я мріяв про холодну воду.Знав, що увечері обов’язково змию з себе цей піт.Ноги наливались свинцем, а дихання не хотіло вирівнюватись.Йти по сходам було нестерпно, але що поробити, не впасти ж посеред Академії.
Я відчув, як хтось з—заду торкнувся мого плеча, та важко дихав.Обернувшись, я побачив Осьмого.
—Елє...—важко дихаючи мовив він.—Вибач, за те, що сталось кілька днів тому.
—Ти про свою неадекватну поведінку?—спитав я.
—Так,—він зковтнув.—Я не хотів цього, чесно. В той день Майя в котрий раз вляпалась у сраку, а мені з цим розбиратись.
—Це було приводом нагавкати на нас?
—Ні...Елє, я з дев’яти років стежу за нею.Вона жодного разу не сказала мені «Дякую», коли я рятував її.Вона вважала це нормою, але я втомився,—він зітхнув.—На мене повісили її подальше виховання, розумієш?Я втомився від її постійних необдуманих дій...Я не хотів на вас лаятись і ти правильно вчинив, що налаяв на мене у відповідь.Вибач.
Я ледь стримувався, аби не закотити очі.Натомість, просто зітхнув.
—Добре.
—Дякую.
Він обійняв мене так, наче хотів задушити. Я намагався відійти, але не зміг.
—Осьми-и-ий, я брудний!
—Я такий самий!
Я застогнав та поклав руки йому на спину.
—Я розумію тебе і ти вибач, за мої слова.
—Все добре.
Він прибрав руки та відійшов від мене.
—Маю йти.—мовив він.
—Я теж.Зустрінемось вночі.
—Бувай!
Він швидко пішов назад, а я продовжив свій шлях до гори.
***
У Академії було кілька дерев’яних кабін під землею, де можна було помитись.Там були тази з холодною водою, а  казан з теплою водою.Дивно, але майже все, що пов’язано з миттям чогось знаходиться під землею. І якщо у пральні зазвичай не так багато людей, то там, де треба митись самому—ні.Мені довелось стояти у черзі біля входу, а у цій черзі майже всі були моїми знайомими, тож мені хочаб було з ким побалакати.
Прохолодна вода була дуже доречною.Після тренування, моє тіло було дуже гаряче.Це було чистою насолодою, до поки не довелось покидати це місце.
Я переодягнувся у чистий одягта вийшов на гору, де мене чекала бісова спека.Підіймаючись по сходам, я жалкував, що вийшов з під струменю холодної води.Я був незадоволений тим, що мені доводилось йти близько шестидесяти сходинок, перед тим, як впасти у ліжко та задрімати.Біля мене проходилиучні, які чомусь були занадто бадьорими.Поряд з ними, я відчував себе звареною картоплиною, або старим дідом, що не в силах переносити цю спеку.
Нарешті, я дійшов до кімнати. Зайшовши до неї та привітавшись з нечистю у ній, я впав на ліжко обличчям у подушку та застогнав.
—Ти чого?—спитала Ганна.
Я полежав ще з кілька секунд, а потім піднявшись на руках, впав на спину.
—Я вмираю зі спеки...—захникав я.
—Тоді у пеклі тобі точно не місце,—хмикнув Хаурес.
—Чого це?
—Там у рази спекотніше, ніж зараз.
Я зітхнув.
—Бідолашні біси...—мовила Ганна.
Хаурес фиркнув.
—Це комфортна для нас температура.
Я повернувся обличчям до Ганни.Таз дуже серйозним обличчям сиділа й дивилась у одну крапку.Вона наче прислухалась до чогось, чи обмірковувала якесь своє рішення.Так вона сиділа кілька секунд, а потім різко підскочилата почала відкривати вікно.
—Гей—гей—гей!—окликнув її я, та смикнувся з місця.—Тільки не стрибай знову!
—Нічого мені не буде!—відповіла вона.
Я піднявся з ліжка та вже хотів схопити її за сукню, але вона вистрибнула швидше.
—Бляха.—лайнувся я, дивлячись у низ.
—Виживе.—мовив Хаурес.
—Знаю.—зітхнув я.—Але чому вона постійно вистрибує?
—Бо Мавки мають гарний слух.Вона, вочевидь, щось почула.
І дійсно.За мить до мене постукали у двері.Я ще раз зиркнув у вікно, але в решті решт пішов до дверей.
За ними на мене чекав Лан.Я одразу ж впустив його у свою кімнату. Він подивився на Хауреса.
—Хауресе, можеш вийти?—спитав він.—Там Сиірє стоїть, побалакайте.
Хаурес незадоволено цикнув та все ж піднявся з крісла та пішов до дверей.
Як тільки вони за ним зачинились, Лан привітався зі мною.
—Привіт, як ти?—спитав він.
—Непогано, але до біса спекотно.
Я сів на ліжкота поплескав долонею по місцю біля себе, запрошуючи Лана сісти поряд.Він, здавалось би, збирався це зробити, але у останню мить встав переді мноюта почав опускатись на коліна.Вже в той момент мої очі розширились, але почервонів я лише тоді, коли він, сівши на ноги, поклав свою голову мені на коліна.
Лан важко зітхнув.
—Я стомлений.
На мить, я забув всі слова.Просто дивився на нього та насолоджувався цим моментом. Я відчув, як він обійняв мої ноги і це витягло мене з заціпеніння.
—А...Так, я теж.—мовив я.
Рукою я потягнувся до його волосся.Воно завжди було трохи кучерявим, але тоді якось особливо.Я зарився пальцями у нього та почав легенько ними перебирати.Лан, здавалось, трохи розслабився.
—Ну чому вихідний тільки через тиждень?—продовжував він.
—Мені теж його не вистачає,—зітхнув я.
Лан підняв голову та поклав підборіддя на мої коліна.
—Може бажаєш сьогодні нікуди не йти, а залишитись тут?—спитав він.
—Я бажаю, але духи...
—Їм не звикати.
Я піджав губи, але в решті решт кивнув.Кутики Ланових губ піднялись.Він піднявся з колін та штовхнув мене у груди, від чого я впав на спину.
Я збирався піднятись, але відчув, як Лан заліз на ліжко.Він підповз до мене на рукахта зупинився наді мною.Його руки були по бокам від мене, а на обличчі його грала задоволена усмішка.
—Лане?...—збентежено спитав я.
—Дякую,—мовив він та перекотився на бік, вмостившись біля мене.
—Нема за що,—зітхнув я та закрив очі.
Безумовн, я почувався дивно.Мене бентежило те, що це зі мною траплялось.Раніше, мені здавалось, що я ніколи не зможу цього отримати.Мабуть, саме у ту грозу у моїй голові щось перевернулось.Я перестав сприймати ті чи інші речі, як дитина.Мені знадобилось трохи часу, аби зрозуміти, що я залишився один на один з цим жорстоким світом.Що у мене більше немає родичів і мені нікому заплакати у плече.Нікому пожалітись та нема кого попрохати про допомогу.Я був безсильний і все, що залишалось мені робити—це просто існувати.Тоді я дійсно так думав.
Я відчув, як Лан взяв мене за руку.
Тоді, я справді так думав, але коли у мене з’явились ті, хто почали тримати мене та давати сил, я перестав так думати.
—Лане.
—М?
—Дякую тобі,—пауза.—За все.
—Нема за що.—всміхнувся він.