Там, де шепоче ліс

Розділ 10

Я лежав наче лялечка у ковдрі.У роті був присмак сліз.Очі боліли від втоми, а організм прохав хоч краплі води.Ту ніч я так і не зміг, хоч на мить, закрити очі.Повернувшись до кімнати, мене охопила істерика.Голос в середині мене кричав, що я допустився невиправної помилки.Це було нестерпне відчуття.Вже кілька годин я дивився у одну точку та час від часу всхлипував.Ковдра була для мене своєрідною бульбашкою, де були тільки я та мої проблеми.Я був щасливий, що це був вихідний день.
—Хлопче, випий води, — сказав Хаурес з — за спини.
—Не хочу, — буркнув я.
Від сліз мій голос змінився так, що я й сам його ледь впізнавав.Хаурес розвернув мене обличчям до себе, та простягнув склянку води.
—В тебе зневоднення.
Я зітхнув та піднявся.Сівши зручніше, та висунувши одну руку з під ковдри, я взяв воду і зробив кілька ковтків.Хаурес був правий, вода була мені необхідна.
—Дякую,— сказав я, втамувавши спрагу, та віддав йому склянку.
—Довго ти ще так плануєш лежати?
—Либонь, до вечора.
—А потім що?
Він поставив склянку на стіл та сів у крісло.
—А потім...Піду погуляю.Куди — небудь подалі від Академії.
—Тобі так нестерпно тут знаходитись?
—Справа не в цьому, — я піджав губи.—Я боюсь зустріти Лана.
—Чому це?
—Як мені після моїх слів дивитись йому у очі?
—Як-як, як дивився, так і дивись.
—Не можу, —я знову впав на ліжко.—Мені соромно.
—За що?За свої слова?Не треба.Ти сказав правду, а що він з цим робитиме далі — це вже не твоя проблема.
—Мабуть, ти, таки, маєш рацію...
—Відпочинь, поспи.Ти всю ніч проплакав, ну хоч на пару годин очі прикрий.
—Якщо зможу, —хмикнув я.
Дивлячись у стелю, я знову згадував той момент.
«—Вибач, але я гадаю, що у мене до тебе інші почуття...»
Це нестерпно боляче.
***
Я прокинувся через кілька годин.Дві чи три...Не пам’ятаю. Здавалося, наче коли я спав, хтось постійно бив мене про голові. Вона боліла та була «важкою».Тільки но я сів, як потемніло у очах. Я протер їх, та важко зітхнув.
—Котра година?—спитав я, коли темнота пройшла.
—Шоста.Ти проспав більше п’яти годин.
Я здригнувся.
—В сенсі?
—Ось так.Я не хотів тебе будити.
—Але чому?—я встав з ліжка та пішов до дзеркала.
—Ти не спав усю ніч.Звичайно, я тебе не будитиму!В тебе й так голова болить, а якщо б не спав?
—Й то правда,—сумно хмикнув я.
Я мав кепський вигляд.Заплакані очі з величезними синцями, незрозуміло що на голові, пом’ятий одяг, та сумний погляд.Я торкнувся свого волосся.
«Як я його буду розчісувати?...»
Втомлено всміхнувшись, я пішов до столика біля Хауреса.Там був маленький чайник та склянка.
—Вода є?—спитав я.
—Так.
Наливши собі трохи води, я зробив кілька ковтків та поставив її на місце.Підійшовши до вікна, я важко зітхнув.
—Виглядаєш так, наче всю ніч пив алкоголь,—промовив Хаурес.
—На стільки погано?—хмикнув я, та завів руки за спину.
—А ти як гадаєш?
—Гадаю, що так.
Було ще світло.Я бачив ліс і знову згадував той момент.Здавалось, що скоро я битимусь головою об стінку, аби забути це.Крони дерев колихав сильний вітер.
«Мавки там, мабуть, літати вже навчились.»
Я посміявся з цієї думки, та зробивши крок назад, впав спиною на ліжко.
—Чого ти?-спитав Хаурес.
—Хіба ти не читаєш мої думки?
—Не в цю мить.
Я відкрив рота, але мене перебив стукіт у двері.Зітхнувши, я пішов їх відчиняти.
З-за дверей на мене дивився Осьмий.Він явно не очікував побачити мене у такому вигляді, тож різко вирівнявся, та нахмурився.
—Кепсько виглядаю, еге ж?—посміявся я, почухавши потилицю.—Щось сталось?
—Мене зараз більше цікавить, чому я бачу тебе таким, —він обвів мене поглядом.—а не те, навіщо я сюди прийшов.
—Все добре.
—Я так не гадаю.
Зітхнувши, я склав руки на грудях.
—Поясню, коли заспокоюсь.
Він ще раз обдивився мене.
—Добре.-схоже, він зрозумів, що я нічого йому не скажу, тож трохи розслабився, та продовжив.—Лан не може тебе знайти.Дурень, не додумався піти у твою кімнату.
Я здригнувся, та нахмурився.
—Навіщо?
—Я б знав,—зітхнув він.—Ходить нервовий, наче голка в сраці.На кожне подібне питання, починає лаятись.
Я закинув голову назад, та закотив очі, а потім опустив назад.
—Скажи йому, що я не готовий до розмови.
—Між вами щось сталось?
Серце один раз сильно стукнуло по ребрам. В середині мене щось перевернулось, але я не подавав виду.
—Все добре.
—Брехня.
Я піджав губи.
—Тобі не важливо про це знати.
—Ще й як важливо.
—Неприємна розмова, деталі якої ніхто не хоче оголошувати.Влаштовує?
Осьмий відкрив рота, збираючись заперечити, але щось його змусило промовчати та кивнути.
—Я піду,—промовив він і рушив з місця.
Я важко зітхнув, розуміючи, що через власну проблему нагарчав на друга.Але робити було нічого.Я зачинив двері, та повернувся до вікна.
Хаурес змусив мене поїсти.Він приніс мені їжу та сидів поряд, поки я не з’їв половину.Було важко ковтати кожну ложку, апетиту зовсім не було.Я сидів ковиряючи суп та зітхав.До такого стану я не доводив себе ще ніколи.
—Елє, досить дивитись на нього, —Хаурес взяв ложку у мене з рук та набравши у неї супа, сунув мені.—їж.
—Я в змозі поїсти сам,—взявши її до рук, я засунув її до рота.
—Тільки чомусь я повинен сидіти тут і все контролювати.
—Я би прожив цю добу без супу,—буркнув я.
—Не хочеш—не їж.
Кинувши ложку до тарілки, я задоволено піднявся, та пішов до шафи.Відкривши її, я дістав одяг, який побачив першим, та почав переодягатись.
—Куди ти збираєшся?—спитав Хаурес дивлячись мені у спину.
—До лісу.Я ж казав, хіба ні?
—Казав, але я гадав, що ти жартуєш.
—Погано ти мене знаєш,—хмикнув я та закрив шафу.
Змінивши вбрання, я, попрощавшись з Хауресом, пішов до Майї.Саме вона мала мотузку, по якій я мав спуститись до низу.
***
Постукавши у її двері, вона одразу їх відчинила.
—Елє?Привіт!—обійняла вона мене.
Я оторопів, але за мить теж поклав їй руки на спину.
—Привіт.Я можу скористуватись твоїм вікном та мотузкою?
Вона відсторонилась, продовжуючи тримати мене за плечі.
—Навіщо?
—Я зайду?
—Так...
Майя відійшла у сторону, і я зміг пройти до неї.
—О, це ти Ель?—спитав Столас.
Я здригнувся та відповів.
—Так.
—Доброго вечора,—потягнувся він лежачи на ліжку.
—Доброго.
Майя зачинила двері, та встала переді мною.
—Поясни навіщо воно тобі.
—Хочу до лісу піти.
Вона склала руки на грудях.
—Сам?
—Мені треба побути наодинці.
Вона обвела мене оцінюючим поглядом.
—Виглядаєш жахливо.
—Знаю.
—Осьмий казав, що ти не у кращій формі, але щоб на стільки...
Я нервово посміхнувся, та поклав руку їй на плече.
—Благаю, давай не будемо...
—Добре.-зітхнула вона.—Зараз дам мотузку.
***
Спустившись до низу, я помахав Майї та тільки, коли та відійшла від вікна, пішов до лісу.
Не пам’ятаю, чи ходив колись туди сам, уночі.По тілу пішли сироти від вітру.Краще було одягтись тепліше, але тоді мене це не дуже бентежило.
Я наблизився до «кордону» та важко зітхнув.Моторошно знати, що тебе не чекають біля теплого багаття друзі, а Майя не веде тебе за собою.Тоді моїм супутником був місяць.Яскравий він, осяював мені шлях.Навіть у лісі можна було щось розгледіти.Не думаючи про наслідки, я пішов у бік, де ще ніколи не був.Хрускіт гілок під ногами нагадував, що я тут один.З людей там бути нікого не могло й не було.Тільки нечисть, що могла очікувати мене на будь якому повороті.
Через деякий час я побачив світло.Не від місяця, а від....Багаття?Голос у голові казав:
«Не йди туди!»
Але дитина всередині мене вважала по іншому.
Я наближався й наближався до цього світла, аж поки не вийшов на галявину.То дійсно було багаття, біля якого було багато Мавок.Майже кожна скрикнула, коли побачила мене, а за мить вони підвелись на ноги, та пішли у мій бік.
—А що за красень, й чому один у такий час?—воркотіли вони, кружляючи біля мене.—Козаче, не бажаєш посидіти з нами?
Я відмахувався від кожної такої діви та намагався пройти через натовп.
Підійшовши ближче до багаття, я побачив чорта та Нявкунів.Вони були схожі на Мавок.Те саме зелене волосся та білий одяг.Чорт не звертав на мене жодної уваги, та продовжував дивитись на сопілку, а от два Нявкуни одразу подивились на мене.
—Ти ба який!—хмикнув один з них.—Козаче, що ти тут робиш?
—Сідай, вони тебе не чіпатимуть.—промовив інший.
Я кивнув та вмостився біля них.Мавки, тим часом, повернулись на свої місця.
—То й чого ти тут?—спитав Нявкун.—До речі, зви мене Панасом.
—А мене Миролюбом.—підтримав інший.
—Радий знайомству, я Ель,—відповів я.—Чого я тут?Просто прогулююсь.
—Не верзи дурниць, —нахмурився Панас.—по обличчю бачу, щось не так.Невже дівчина відмовила?
Я піджав губи.
—Отже, я попав у яблучко...
—Не дівчина,—промовив я опустивши голову.—хлопець.
Розмови довкола припинились.Я відчув, як десятки пар очей, дивляться на мене.Я промовчав.
—Гей, дівчата,—гаркнув Миролюб.—чого замовкли?Не дівоче це діло.
—Як тебе там...—промовила одна з них.—Ель.Ти мені у перший ж раз здався дивакуватим.
У перший раз?
—Ми зустрічались?—спитав я подивившись у бік, звідки лунав голос.
—В останній раз ти був з духами,—відповіла вона.
Це була та Мавка з дерева.
—Ганно, не починай.—махнув рукою Панас.
—Я й не збиралась!
—Не ваше це діло! Займайтесь своїми справами.—гаркнув Миролюб.
Мавки здригнулись та почали шепотітись.
—Ти серйозно зізнався у коханні хлопцю?—підняв брови Панас.
—Так.—кивнув я.
—Ти дійсно його кохаєш?—провів рукою по волоссю Миролюб.
—Так.
—Тоді у нас проблеми...
—Чому?
—Я не можу сказати, чи у людей так само, але якщо Мавка чи Нявкун відмовляє—то це остаточне рішення,—відповів Панас.—Мені шкода.
«Так я й думав...»
Смуток поглинув мене ще сильніше.Я важко зітхнув та потер рукою очі.
—Але є один спосіб,—додав Миролюб.—і тобі, як людині, він може допомогти.Мавка в хаті приносить вдачу закоханому, ще й багато в чому може тобі допомогти.Від тебе треба живі квіти.Тобі доведеться раз у тиждень викопувати їх з корінням та приносити у горщику, а коли вона тобі стане непотрібною—не принось їх.Одним днем, вона від тебе втече.
—Це допоможе?
—Ставлю ліс, що так.—відповів Панас.—Візьми Ганну, вона тут одна з найвдаліших, а квіти любить ті, які доволі легко знайти.
—Ганно!—покликав її Миролюб.
—Що?—відповіла та.
—Підеш з Елєм.
—Заслань?
—Так.—кивнув Панас.
Ганна важко зітхнула, але не стала сперечатись. Вставши зі свого місця, вона підійшла до мене.
—Тобі час йти,—поплескав мене по влечу Панас.—Пам’ятай, Мавка в домі—вдача на любовному кордоні.
Я подякував Нявкунам та підвівся з місця.
—Запам’ятай цю галявину,—промовив Миролюб.—Впевнений, ми ще тобі знадобимось.
Ми з Ганною пішли геть, під гучні розмови інших Мавок.
І можливо це не те, що допоможе мені, але Нявкунам варто вірити.