Там, де шепоче ліс

Розділ 18

Хауресові не подобалась моя ідея.Він, піджавши губи, дивився на мене, наче на відріз не хотів цього робити.Скоріш за все він думав про наслідки.Він знав абсолютно всі можливі розвитки подій, але щось таки змушувало його сумніватись.
—Ти маєш розуміти, що це рішення призведе до не найсолодших наслідків,—нарешті промовив він.—Я би на твоєму місці нікуди не йшов.
—Хауресе,—я зітхнув.—Мені теж страшно, але це мій шанс, розумієш?
—Я тебе розумію,—він подивився у бік.—То ти готовий?
—Так.
Йому нічого не залишалось робити, як викликати портал.
Він відійшов на пару метрів від мене.Подивився перед собою, потім під ноги.Хаурес почав щось шепотіти собі під носа.Я підійшов до нього ближче, поки його очі були закриті.Він хмурився.В якийсь момент, у нього з носа пішла кров.Я смикнувся з місця, але Хаурес жестом зупинив мене.Я не наважився зробити ще крок, а просто дивився що буде далі.
Хаурес підставив під носа відкриту долоню, куди дуже швидко крапала кров.Так було ще хвилину, поки на його долоні не зібралась невеличка калюжа.Він відкрив очіта кинув її перед собою.Кров, наче вдарилась об невидиму стіну, утворила на місці зіткнення величезну сяючу пляму, що була порталом.
—Хауресе...—почав я.
—Все добре,—відрізав він.—Пішли.
Він рушив першим і, ніби нічого не сталось, зайшов у портал і зник.
Я подивився перед собою.Невже я зможу побачити батьків?
***
Пекло дійсно було схожим на звичайне місто.Все було червоним, навіть небо.Це мене дивувало.Як тільки я вийшов з порталу, одразу відчув дику спеку. Вона була у сотні разів гарячішою за ту, що була на Мертвому острові, від чого моє тіло одразу покрилось краплями поту.
Портал був біля невеликого кам’яного будинку і, якби він був трохи ближче, я б врізався у його стіну.Хаурес обдивлявся все довкола, наче не вірив, що він дійсно знаходився тут.
—У нас мало часу,—мовив він.—Пішли.
Він рушив з місця, а я за ним.
Я гадав, що нам доведеться йти кудись далі, але ні, ми пройшли всього кілька метрів, перш ніж Хаурес зупинився перед однією з хат.Вони були схожі одна на одну, тож я їх не відрізняв.Він довго вдивлявся у двері, не наважуючись війти.Я почув різкий зойк, не схожий на людський.Ми з Хауресом різко обернулись.За нашими спинами стояв біс.
—Пане!...—він поклав руку на лоба.—Не вірю своїм очам...
—Не зараз,—відрізав Хаурес.—Та, хто керує життям, тут?
—Так, пане, вона тут.Але навіщо вона вам?
—Не твоя справа.
—Так, зрозумів, не моє діло...
—Геть звідси.
Чорт швидко зробив кілька жестів та втік.
—Хто така «Та, що керує життям»?—спитав я.
—Твоя мати.
Хаурес постукав у двері та різко їх відчинив, навіть не давши мені обдумати все, що сталось.Він схопив мене за руку та завів у хату.
У хаті, просто посеред кімнати, у повітрі висіла дивна жінка.Вона мала довге золоте вбрання, чимось схоже на сорочку, довге світле волоссята дивну тіару. Вона була з дуже дивним, сумним виразом обличчя, а між пальцями її рук були золоті нитки.Одну з них, вона обірвалаі у хаті почувся дивний стогін.
—Йди,—прошепотів мені Хауреста штовхнув у спину.
Я послухався та зробив кілька нерішучих кроків.
Підійшовши ближче, я почав:
—Вибач...Мамо?
Жінка повільно підняла голову та відкрила очі.Вони були повністю білі.
Вона дивилась мені прямісінько у очі.
–Це я, Ель...Ти мене пам’ятаєш?
Вона випрямила ногита спустилась з повітря.
Вона була низенькою , прямо, як моя мати.
Жінка підійшла до мене та зазирнула мені у очі.Я відшатнувся.
Вона вдивлялась у них кілька секунд, перш ніж з її очей потекли золотисті сльози.
—Моє пташеня...—в решті мовила вона дивним, м’яким голосом.
У той момент, я просто не повірив своїм вухам.
Так могла назвати мене тільки моя мати.
Я впав перед нею на коліна, не в силах триматись на ногах та обійняв за торс. Почав схлипувати...
—Мамо!—я заревів.—Мамо...
Вона обережно поклала руки мені на голову.
—Моє пташеня...Елє, вибач мені.Благаю, пробач нам з батьком,—вона теж почала плакати.
—Мені байдуже що сталось!—я трохи відсторонився, піднявши голову, зазирнув у мамині очі.—Де батько?
—Я не знаю,—вона шмигнула носом.—Я не бачила його.
—Як?...
—Він тут, недалеко,—втрутився Хаурес.Я обернувся.—Закінчуйте швидше цю розмову, ти скоро почнеш згорати.
—Хауресе...—мовила мама.
—Так, панно,—відповів він.
—Дякую!
—Нема за що.
Я почав підійматись з колін.
—Елє, ми помилились,—мовила мати.—Ми не хотіли.Не хотіли мати справу з Люцифером!Благаю, пробач нам.
—Якого?...—важкий ком у горлі заважав мені промовити далі.
—Він сказав, що якщо ми йому допоможемо—він дасть тобі життя, але хто ж знав, що це брехня?!
—Мамо...
—Вибач нам, синку...
Я знову пошатнувся.Мати схилила голову.
Я не міг повірити у все сказане.НевжеСатана увів у оману моїх батьків?Невже сказав, що я помру?Забрав їх душі у рабство?
Я протер очі руками.Голова, здавалось, лусне від цієї спеки та купи різної інформації.Я зітхнув.
—Елє, нам час йти,—мовив за моєю спиною Хаурес.—Обіцяю, я все тобі поясню.
—Йди, синку,—мовила мати.
—Повірити не можу...—мовив я.—Виявляється, Люцифер збрехав?
—А ти очікував від Сатани чогось іншого?—спитав Хаурес.—Елє, пекло-це суцільна брехня. Тут кожен бреше для своєї вигоди.
—То ця розмова теж була брехнею?!
—Ні!—у один голос мовили мати та Хаурес.
—Це не було брехнею,—доповнив він.
—Звідки мені знати?!—обурився я.
Я не вмію брехати тому, хто є моїм Володарем!—вигукнув Хаурес.—Зараз тобі ніхто не брехав!Навіть, якщо я б захотів—не зміг би.Розумієш?Не зміг!—Хаурес вдарив кулаком стіну хати.По ній поповзла тріщина.—Досить цього! Нам треба йти.
Я здригнувсята витріщився на нього.
—Йдіть,—скомандувала мати.—Гадаю, Елє, ти вже прийняв рішення у своїй голові.
Я подивився на маму, розширивши очі.
—Мамо, я ще...
—Йдіть,—вона відійшла від менета знову всілась у повітря.—Елє, ти сильний. Я впевнена, все буде добре,—вона посміхнулась.—Твоя нитка життя ще занадто міцна, аби я її розірвала.
Здається, всі шматки у моїй голові встали на місце. Я ще раз добре обдивився мамута згадав все, що коли небудь чув про пекло. Так, у них завжди була «Та, що керує життям», але її змінювали, бо з часом такі діви сходили з розуму.Мама виглядала ще доволі бадьорою, як для цього.Це мене тішило.
Я піднявся з колін та мовив:
—Бувай, мамо.
Вона лишень всміхнулась і знову смикнула пальцями—обірвала ще одне життя.По хаті знову пронісся крик, який змусив мене піти до Хауреса.
—Йдемо.Ти маєш мені ще багато розповісти,—мовив я виходячи за двері.
***
Коли ми вийшли з порталу, я зрадів, бо був прохолодний вечір.То було чисте задоволення, вийти з пекла, бо атмосфера там була не дуже, особливо коли в тебе врізається біс.Таке собі задоволення...
Я не бачив, як саме Хаурес закрив портал.Правду кажучи, мені це не було неважливо. Я підійшов до місця, де пів години тому залишив свічки.Я підняв їх з земліта підійшов до Хауреса.
—Запали їх.
Він подивився на свічки.Зітхнув...
Хаурес облизав палець і торкнувся ним гніту.Той моментально спалахнув.Я ліниво всміхнувся.
—Пішли,—мовив я, розвертаючись у бік села.
—Але я не можу,—відповів Хаурес.
—Зовсім забув...—почухав потилицю я.—Добре, я піду сам.
—Пройшло два дні з моменту, як ми зайшли до пекла,—сказав Хаурес.
Я обернувся.
—В сенсі?
—Я ж тобі колись казав, у пеклі час йде по іншому.
—Згадав,—я хмикнув.—Добре, дякую.
З цими словами я пішов до села.
***
Не пам’ятаю, коли востаннє ходив по селу вночі. Це була дивна атмосфера, але дуже приємна.Шкода, що звичний мені запах булочок, які готували домогосподарки, залишився десь вдень.Я йшов, намагаючись продумати подальші свої дії.Що робитиму, як буду жити, де буду жити...Це все було дуже важко, враховуючи те, що я тільки що побачив.Батьки зробили майже невиправну помилку, але я не ображався на них, бо вони це зробили заради мене.
Від цієї думки, мені захотілось плакати, але я не міг. Здавалось, що мій здоровий глузд намагався мене уберегти від необдуманих дій, але тоді кожна дія здавалась мені необдуманою.
Я думав про те, куди зараз йду і навіщо.А йшов я до Лана.Мабуть, до єдиної людини, до якої на той момент я міг піти.Я знав, що не зможу нормально пояснити все, що сталось, бо від хвилювання у мене почне плутатись язик.
Я йшов тими самими стежками, що й кілька місяців тому, коли вперше побував у Лана і познайомився з його сестрою.Коли я відчув себе більш живим, ніж зазвичайта відчув на собі комфорт родин моїх друзів.Коли дав Майї обіцянку знайти своїх батьківі зараз виконав її, як і вона свою—завжди посміхатись.Але десь у глибині душі, я розумів, що останні події змінять моє життя.Те, у чому я був впевнений, так це у тому, що буду робити все, аби знайти той самий артефакт.
Поступово, я підійшов до Ланової хати. Було ще не так темно, як я боявся, тому підходячи до території його будинку, я задмухав свічку, бо побачив світло у його вікнах. Я обережно зайшов за паркан та підійшов до тих самих розписаних дверей.Обережно постукав у них і став чекати.
За мить двері мені відкрила Олеся.
—Я зайду?—спитав я.
Вона навіть не встигла привітатись, а просто впустила до хати.
Зайшовши, я побачив, що за столом сидять двійня та Лан.Кожен з них однаково дивно подивились на мене.
—Елє?...—спитала Майя.
Але я стояв на місці як вкопаний.До горла підступив важкий ком.Я піджав губи.
Лан підвівся з місцята підійшов до мене.
—Що сталось?—зазирнув він у мої очі.
Я обдивився всю хату, але більше не в силах тримати сльози у собі, я ткнув носом у Ланове плече та заплакав.
Далі буде...