Там, де шепоче ліс

Розділ 3

-Осьмий, Майя, Лан та Ель, ваш відвар, звичайно, добрий, але пропорції не ідеальні.Однак це не проблема, просто треба розбавити його водою.Молодці!-проговорив пан В'ячеслав.
Я в мить перестав перебирати руками піл столом, адже все було добре.Видихнувши з полегшенням, я повернувся до Лана.Той, в свою чергу, задоволено кивнув.
-Це були всі результати.-продовжував пан В'ячеслав.-Ви всі молодці.-він озирнувся на годинник, та важко зітхнувши, повернувся до нас.-Тихенько йдіть переодягатись, та готуйстесь до виходу.Через пів години біля головних дверей Академії.-він почекав пару секунд, а потім знову заговорив.-Худко-худко, ніхто ні на кого не чекатиме!
Ми різко підскочили з місць, та пішли по своїм кімнатам.
Хаурес так само сидів за книжкою у кріслі.Я привітався та підійшов до шафи.Нарешті я міг переодягтись в улюблену вишиванку та зручні штани.
-Куди йдеш?-спитав Хаурес, відірвавшись від книги.
-До Відьмака.
Він невдоволено цикнув.
-А, до того.Біс не гірший за мене.
Одягнувши сорочку я розвернувся до нього та хмикнув.
-Може не треба лізти до сел, га?
-Що нам ще робити?-фиркнув він.
-Цить!Сиди й читай, а я буду далі збиратись.
Хаурес хмикнув.
-Наказує мені тут.
-Так, наказую!
-Добре-добре, тільки досить галасувати.
"От пень!"-подумав я про себе.
-Я все чув!-гаркнув Хаурес.
Я невдоволено рикнув.
Закривши шафу і поправивши одяг, я обернувся до Хауреса.
-Не бажано тобі з'являтись перед Відьмаком.Вб'є і не пошкодує.
-Наче я цього сам не знав!
-Я тут хвилююсь, а він!...-нахмурився я.-Я пішов.
-Ага, будь обережний.
Останні слова прозвучали трохи зневажливо, але я не звернув на це жодної уваги.
Зустрівшись з друзями на вулиці біля дверей, ми стали чекати на пана В'ячеслава.Окрім нашого класу тут нікого не було, тож я трошки заспокоївся.Не було бажання йти ще з кимось.Пан В'ячеслав вийшов через хвилину після мого приходу.Він перерахував нас, та попередив, аби ми тримались разом, а далі ми, наче качата за мамою, пішли до села. Академія знаходилась на величезному обриві разом з лісом.Нам пощастило, що була стежка, яка вела прямо до низу.Десь з півгодини ми мали йти до мого рідного села, а точніше, до Відьмака.Охоронець ніколи не пускав когось на свою територію.Гідно захищав село від нечисті та Відьм, що так і хотіли прогулятись по хатам.До нього могли потрапити майже всі, але багато хто не наважувався.Відьмак й сам майже завжди знав що до чого, але іноді йому треба було казати про внутрішні справи.Колись серед мирного населення заховалась Відьма.Про це йому повідомили сельчани, а той, в свою чергу, миттю знайшов стару, та викинув з села.
Цей час пройшов доволі швидко.За розмовами я й не помітив, як перед нами з’явилось село.Звичайні білі хатинки, доволі широкі дороги, та багато рослин.Люди робили на своїх ділянках, саджали овочі, та махали нам рукою.Любив я це село, тут завжди було з ким поговорити та кому допомогти.
Ми підійшли до вузької кам'яної вежі, у якій жив Відьмак.Пан В'ячеслав постукав у двері,а за мить їх відкрив високий та міцний чоловік, з величезною білою бородою та білим волоссям по плечі.Одягнений він був у такі самі вишиванки як і ми, а на ногах були одягнені червоні шаравари.
-Заходьте, але тільки по троє.-скомандував він низьким голосом.
Пан В'ячеслав взяв двох учнів та завів їх у вежу.Як тільки за ними закрились двері всі зашепотіли.
-Великий він...-промовила Майа.
-Вперше його бачу!-підтримав Осьмий.
-Виглядає старим...-продовжив Лан.
-Та який серйозний.-закінчив я.
-Як гадаєте, він нас не з'їсть?-напружено спитала Майа.
-Він ж не Відьма.-відрізав Лан.-Та й їсти йому не треба.
-Він наче Мара.-порівняв Осьмий.
-Мари виглядають трохи поіншому...-поправив я.
-Ти що, бачив їх?
-Ні, але у книгах їх описують по іншому.
-То книги, а це в живу.-хмикнув Лан.
-То й що?
-Шкода, що ніхто з нас їх не бачив.Я б хотіла...-промовила дівчина.
-Коли-небудь побачиш.-всміхнувся я.
Так, по черзі, кожен заходив до його хати.Приблизно по п'ятнадцять хвилин вони залишались там, а потім щасливі виходили назад.Я вже не міг дочекатись своєї черги.Весняне, трохи прохолодне повітря, приводило мене у спокій- аромат свіжесті, квітів, та їжі з хатинок людей.Діти звертали на нас увагу, бо ми, іноді, бешкедували.Не сильно, більше гучно.Малі, що теж будь якої миті можуть стати такими як ми, підходили до нас з купою запитаннь: “Хто ви?Звідки?Скільки вам років?А писати вмієте?”.Такі безтурботні, і такі щасливі.
Нарешті настала моя черга.Пан В'ячеслав забрав мене та Лана і завів у вежу.Всередині вона була майже такою самою, як зовні.Все зроблене з дерева або каменя, аромат свіжих трав, та драбина, що вела на гору.У вежі було три поверхи:на першому Відьмак працював, на другому відпочивав, а на третьому спостерігав за селом.
-Чесно кажучи,-почав він.-я взагалі не розумію на стільки великого бажання людей зайти сюди.Що ви очікуєте тут побачити?
-Ну, можливо, як дуже важлива істота живе?-припутив Лан.
-Істота?-вскинув брови Відьмак.
-Вибачте.
Він хмикнув.
-Нічого, буває.А ти, хлопче, як вважаєш?-показав він пальцем на мене. -Для людей ви хтось цікавий.Ви маєте силу, здібності, владу...
Відьмак засміявся.
-Можливо.Але у мені нічого такого нема.Я був народжений для захисту ,але аж ніяк не для чогось фантастичного.
-Ви маєте рацію, пане.-кивнув я.
Я огледівся.Дійсно, Відьмак жив трошки краще за людей, але не набагато.Не в золоті чи смарагді, а просто в камені.Звичайний дерев'яний стіл та стілець.Полички та драбина.Нічого особливого.
-Моя робота складається з того, щоб захищати село.-почав Відьмак.-Я дещо сильніший за чортів, Відьм та інших подібних створінь.Саме вони нападають на села, мені з ними впоратись легко.-він казав це так, наче робив це постійно.Без запинок.Чітко та рівно.-Кожен день я займаюсь нічим, окрім як стежу за ситуацією на вулицях.Мабуть, це все, що я хотів би сказати.-він провів рукою по бороді.-Є питання?
-Так.-сказав я.-У кожному селі ви однакові?
-По обов’язкам-так, зовнішність у нас різна.Хтось старше, хтось молодше.
-Зрозуміло, дякую.
-Юначе, в тебе є якісь питання?-звернувся він до Лана.
-Я хотів запитати те саме.-всміхнувся той.
-Добре.-хмикнув Відьмак.-Тоді давайте подивимось на мою хату.
Після того, як я побачив його хату повністю, я зрозумів, він такий самий селянин, просто трошки сильніший.Ми спуситились на перший поверх, та пан В’ячеслав сказав:
-Добре, треба поквапитись, у вас ще урок з мечами.
-Добре йдіть.-погодився Відьмак.
-В мене ще четверо.
-Чекаю.
Ми подякували йому та збирались йти, як Відьмак окликнув:
-Елє, залишся на мить.
Серце, здавалось, зупитилось.Я наче вкопаний встав на місці, та з гримасою страху на обличчі повернувся до Відьмака.Звідки він знав моє ім'я?
-Йдіть.-скомандував Відьмак пану В'ячеславу.
Той кивнув і разом з Ланом вийшов за двері.Їхній стукіт змусив мене вийти зі стану шоку.
-Як ви...-почав я.
-Мені шкода.-перебив Відьмак.
Він опустив голову та важко видихнув.
-За що вам шкода?
Підійшовши до мене Відьмак поклав руку на моє плече.
-За батьків.
-Що ви маєте на увазі?...
-Елє, розумієш, це було необхідно.Я не хотів аби вони за...
Його перебив скрип дверей.Пан В'ячеслав повернувся разом з іншими учнями.Я був змушений попрощатись з Відьмаком та вийти.
Серце стукотіло в грудях з такою силою, що відчувалось у голові.Шок на моєму обличчі навіть не думав зникати.Долоні спітніли, а сльози самі по собі почали котитись з очей.Я почувався дивно.Мене наче повернуло у той день.Я дивився перед собою, але не бачив нічого.Щось в мені прокинулось...Давня рана.Мене охопив страх.Хотілось повернутись до Відьмака, начхати на все і просто задати пару питань, але ноги йшли до друзів.
Побачивши мій стан Майя закрила рота долонями, Осьмий відкрив щелепу та опустив руки з грудей, а Лан підбіг до мене та обійняв рукою за плече.
-Елє...-почала Майа.
-Якого дідька він тобі зробив?!-розлютився Осьмий.
-Не зараз.-попередив Лан.
Він огледівся по бокам, щось шукаючи.Я відійшов від нього та направився до пня старого дерева, що був у кількох метрах від хати Відьмака.Я сів на нього та почав дивитись у землю.Тим часом до мене підійшов Лан та сів навпочіпки.
-Що трапилось?-спитав він.
Через збите дихання я не міг відповісти.В грудях стало неймовірно боляче.Хотілось кричати так, щоб це почули всі.Випустити емоції та просто впасти у чиїсь обійми.Рукою я почав прибирати сльози з очей, але вони все котились й котились.Лан сидів на місці, та склавши руки у замок, чекав, поки я заспокоюсь.За мить до нас підійшли двійня, та почали так само дивитись.І це було ще більш важко.Всі погляди були прикуті до мене, до мого вигляду,до моїх сліз.
Я зло скинув сльози та зробивши глибокий вдих, так само важко видихнув.
-Що з тобою?-перепитав Осьмий.
Нервовий сміх зірвався з моїх вуст.
-Таке...Все добре, за мить я оговтаюсь.
Лан недовірливо зиркнув у сторону двійні та важко видихнув.
-Тобі треба допомога?
-Ні, дякую, просто трошки розслабився.
*** Пан В'ячеслав вийшов з хати Відьмака та почав нас збирати.Він звернув увагу на мій вигляд, і зробив німе запитання.Я похитав головою.
Попрощавшись з Відьмаком ми пішли до Академії.
На уроці з боєм мене поставили разом з Осьмим, бо в нього теж була шабля.Ми були позаду Академії, тож нас поставили далеко один від одного.Ми билися по двоє.Кожному видали залізний желет, аби у разі чого не ранити одине одного.Осьмий дивився на мене з хижою посмішкою.Раніше я всього пару разів бився на дерев'яних мечах.То було дуже легко, але зараз все по їншому.В моїх руках була металева та трохи важка шабля, а желет додавав зайвої ваги.Було важко якось рухатись, тож я розумів, що легко програю.
-Приготувались.-попередив пан Говен.-Вперед!
Осьмий напав на мене перший.Не ставши поступатись мені, він одразу направив свою шаблю у сторону моєї шиї.Я відскочив, коли вона була в десяти сантиметрах від цілі.Осьмий похитнувся, а я, скориставшись моментом, зробив йому підніжку.Він впав на живіт.Готстрим краєшком шаблі я торкнувся його шиї.Від того грохоту, що ми створили, деякі учні почали дивитись на нас.
-Гарна робота, Елє.-поплескав в долоні пан Говен.
Осьмий важко закрихтів, а я прибравши шаблю, допоміг йому піднятись.Обтрушуючи штан він промовив:
-Неочікував від тебе подібного нахабства.
-Знищ ворога сьогодні, бо завтра нашкодить.-пожав плечима я.
-З якого моменту я твій ворог?-вигнув бров Осьмий.
-З моменту, як тебе поставили зі мною битися.
Осьмий хмикнув та знову взяв шаблю до рук. -В цей раз перемога за мною.-промовив він.
-Подивимось.
Вставши у зручну позу ми приготувались рахувати до трьох,а коли час пройшов я накинувся на Осьмого.Він легко відскочив від першої атаки, а потім від другої.Я незграбно спіткнувся, а Осьмий зробив те ж саме, що і я пару хвилин тому.
-Дідька син.-прохрипів я.
-Дуже зручне положення.-хмикнув Осьмий.
Я почав спираючий на руки підійматись.Осьмий, побачивши мої спроби, вирішив допомогти.
***
Після занять сили почали покидати мене, тому коли пан Говен відпустив нас, я одразу побіг до своєї кімнати.Не звертаючи уваги на Хауреса, я одразу почав знімати бриткий, пітний одяг.Хаурес відкинув книгу, та став демонстративно позіхати.
-Що?-спитав я одягаючи спальну сорочку.
-Нічого.-відповів він.-Ти залетів наче тікав від когось.
-Я втомлений, як після війни.Зараз ляжу спати, не заважай будь ласка.
-Добре.-він прокашлявся.-Я ж прохав не ховати кулон під одяг.
-Я був у металевому желеті.
-І все ж таки.Якби з тобою щось сталось?Я, звичайно, бачив, що це просте тренування, але у інший раз так не роби.
-Добре.
Хаурес знову почав читати, а я, переодягнувшись, ліг у ліжко і швидко заснув.
Прокинувшись від стуку у двері, я одразу подивився у вікно.В очах було дуже мутно,тому протерши їх я почав вимучено стогнати.За вікном було темно.
-Котра година?-сонно спитав я.
-Дев'ята вечора.-відповів Хаурес не відриваючись від книги.-Стукотять вже хвилин зо п'ять.Відкрий двері, га?
Зло відкинувши ковдру, я босоніж підійшов до дверей.За ними стояв Лан.Він був навіть не переодягнений, а за його спиною стояв...Сиірє?Дух у звичайній сорочці та штанах, зі світлим волоссям, та голубою тіарою, зло дивився на мене склавши руки на грудях.
-Вибач, ти спав?-спитав Лан.
-Так...-відповів я потерши рукою очі.-Щось трапилось?
-Хотів побалакати.
Його тон був серйозний, тому я впустив його у кімнату.
-А Сиірє?...
-Я постою тут.-кивнув він.
-Добре...Хаурес, вийдеш ненадовго?
Він зітхнув, та піднявшись з крісла, пішов до виходу.
Як тільки двері зачинились, Лан наче зірвався:
-Що це сьогодні було?Сльози?Чому?Це все Відьмак?-стривожено, наче вивчений на пам'ять текст і активно жестикулювавши казав він.-Ти б бачив своє обличчя!Що сталось?!
Я похтитнувся та впав на ліжко.Важко зітхнувши, почав: -Заради Баал, не кричи так...
До Лана, наче, тільки дійшло, яким тоном він це говорив.Він стиснув щелепу та сів у крісло.
-Вибач.
Я повернув голову до вікна.Казати про це завжди було дуже важко, але колись треба було все розповісти.Нервово перебираючи руками я спитав:
-Ти впевнений, що хочеш це почути?
-Так.-без жодних зволікань промовив він.