Військові есеї

Чи має все давати держава?

Чи має то все має давати держава?

Враховуючи, що держава то всі ми, а не лише уряд — то згідний. Має.

Але не дає.

Війна йде і чекати поки все буде з міноборони то можна й не дожити.

Та до того звикаєш і нормально ставишся. Аби патрони видавали та снаряди й на тому дякуємо.

Держава не могла тоді перекрити всі потреби: забезпечення, навчання і т.д. Людей багато, професійних військових було мало, інструкторів ще менше. А про планувальників типу Залужного, але на місцях взагалі мовчу, бо чого не бачив, того не бачив.

Всіх відправити на навчання (як артилеристів за кордон) теж не можеш, бо хтось має тримати фронт. І паралельно вчитись там.

В нас на батальйон був один сапер, то зв'язківці перед тим, як тягнути дроти, ходили з (наволонтериними) металодетекторами, шукали міни, бо сапер просто не встигав. А потім робили свою роботу.

Взагалі ти звикаєш, що посадка сапером не пройдена, до кінця, тому як не хочеш знайти сюрпризи ногами — береш тонкий прутик (а краще стеблину) і поволі йдеш з ним. Якщо він чомусь починає гнутись — зупиняйся і молись аби це було що завгодно, крім розтяжки. Я робив це двічі за життя, обидва рази пощастило.

Не було коригувальників, то це повісили на нас. Тобто я, нуб, маю за кілька хвилин до роботи наших мінометників навчитись картографії та термінології. На гугл карті роздрукованій на А-4 догори ногами.

На нулі.

І коригувати. Добре, побратим Тихий пояснив, як то робиться.

Таке ж було і з розвідкою. Нормальних і дуже толкових відправили в іншу роту, а нам дістались два кульгавих алкаші. Вони мали б непомітно спостерігати за орками. Але непомітно вони лише звалювали з закріпленої позиції та знищували запаси алкоголю. Один з них ще смішно хрипів під час розмови, що я не міг зрозуміти — він задихається, у нього приступ — чи це він хоче щось сказати? Розумів по через слово. От кого б не вийшло допитати в полоні то це його.

Тому ми ходили замість них в розвід дозори, бо вони би й тверезі не дійшли б нікуди зі своїми колінами, а тверезими там я їх практично не памʼятав. Я до того навіть не знав, що це взагалі таке, оті ваші розвіддозори.

Плюс в армії бюрократія. Просто люта. Все має бути по папірчику. Ми ще далеко не натівська армія. І не скоро будемо. Додайте до цього корупцію на місцях.

Того багато чого робилось в обхід штабістів. А краще своїми силами. Бо на лист від батальйону на машину для взводу ти чекатимеш місяць. В кращому випадку. А тобі її треба вже, бо стара згоріла і нема як банально евакуювати поранених. І коли таки машина приїде по листу — в тебе її на всіх підставах заберуть. То саме з дронами.

Перша машина, на котру я тієї весни відкрив збір тепер в РАУ. Типу ставлять на чорні номера. Бо, цитую колишнього комбрига: нашо вам машини на фронті, як не по горілку їздити?