Військові есеї

Похорони і профдеформація.

Чогось згадав історію

Завів побратим з дівчиною якось хомʼяків. Ті дали потомство. Коротше одного малого хомʼяка не стало.

Дзвонить мені.
- Вань, є лопата?
- Нахіба тобі?
- Та мацьопа одна померла. Треба похоронити.
- Є тільки іграшкова лопатка малого.
- Зійде. Бери з собою.

Домовились здибатись в назначений час. Я давай гуглити, як то правильно хоронити тваринок. Де можна, де ні. Сумна з цим ситуація одним словом.

Ну так от, здибаємось. Я з іграшковою лопатою, ця парочка з коробкою від айфона.

Пішли в поле, нумо копати.

Дівчина побратима разів з десять була близька до істерики. Ну, бо уявіть собі. Два ветерани копають яму, дивляться на компас, вирішують, де робити бруствер.

- Ви, бляха, могилу риєте чи окоп?! — постійно гаркала. — В яке «коліно» ви вкопуватись зібрались?!

В результаті могилу викопали. Зробили ще хрест з гілок. Побратим відчитав службу так ніби людину хоронили.

Вертаємось, а мене розбирає істеричний сміх. Два ветерани, копали могилу. Хомʼяку. В коробці з під айфона. Іграшковою лопаткою...