Військові есеї

Кулемети, армійщина та бліндажі.

Місяць червень. Ми зі Святом чекали Патріота. Сонце пекло, у нас закінчилась вода і цигарки. Хотілось спати. Але ніт, треба чекати. Бо має приїхати пан полковник бозна-звідки глянути на кулеметні гнізда, втретє сказати: все фігня, давай по новій. І поїхати геть, а ти дивишся на той бліндаж, який займає дві, а то й три стрілецькі бійниці, спонсора літнього загару. І крім матюків у голову ніц не лізе. І як його ото зробити, щоб мати спокій? Такі ось були ребуси.

Не робити його теж не можеш. Перед тобою стоять хлопці, які приймуть бій. Якщо вони не вистоять, приймати бій будеш вже ти. Завдання було протриматись достатньо, аби техніка та особовий склад сусідньої бригади змогли відійти на більш безпечні позиції. І ось в тебе траншей на два поля (одне з пшениці, друге з ріпаків) розділені лісопосадкою, й один браунінг на всю роту. Який ваша щаслива трійка має тягати з кінця в кінець. Під обстрілами...

Тож мусили чекати, бо з того, що ми чули: людина застелила окопами та бліндажами пів Донбасу в 14-му. Якщо є хтось, хто знає більше за нього про бойові позиції, то точно не серед нас. Він двічі приїздив, коли нас не було, але було командування. В результаті командування отримувало за нас втик. До нас цей втик долітав лише у вигляді: хлопці, треба переробити. Бо армійщина і статут є лише в строковиків. На війні пітонів, духів та свистків немає. Може й добре, що немає. Але взагалі статут це річ хороша. Якщо мене читають айтішники: це десь як конфлуенс.

Знаєш, що де є — маєш спокій.