Військові есеї

Коротка історія про важливість мови.

Так, як на фронті я почав сліпнути, то в темряві бачив погано. Наряди на слух. Так от, один побратим пішов у наряд іншим шляхом. Взагалі корчами. Я не впізнав його. І в якийсь момент подумав, що провтикав дрг. І це «дрг» перло на мене.

Виставив з того всього автомат, але через корчі міг націлитись приблизно туди, де була його голова.

- Стій, хто йде? — питаю.
- Я.
- Хто, я?
- Я це я, — і далі йде.

Навіть не думав, як дослав патрон в патронник. Звук був ще той. Думаю, ще крок зробить, і пиздую, щоб стопудово. В лице й вистрілю, не буду я оцією херньою страждати: по ногам, в повітря і т.д.

Голос я теж тоді не впізнав з тих нервів і з того страху.

Побратим перелякався. Звісно що назвався і паролі згадав усі. В дуже грубій формі поцікавився, чи у мене все в порядку з головою і чи не падав я в дитинстві головою об щось тверде.

По факту розмова велась українською — тому обійшлось.

Уявіть тепер, якби він відповідав мені російською...