Знайомі незнайомці

ІІ.

Ранок увірвався в мою свідомість так, ніби я заплющила очі лише на кілька секунд, а світ вирішив, що це чудовий привід для жарту.

Сонце аж надто сліпило очі, тож я повернулася на інший бік, щоб поступово звикнути до світла. Обережно розплющила одне око і відразу побачила впевнену милу посмішку, яка вже починає мене дратувати.

-Доброго ранку, люба.
-У мене є ім’я, а у тебе немає права так мене звати.
-А я от уже не впевнений. По-перше, ми переспали…
-Ночували в одному ліжку.
-… а по-друге, ось. – Артур виставив переді мною праву кисть.
-Тебе дивує наявність руки? – позіхнула я.
-Подивись краще.

Я сердито знов глянула на його руку. Звичайна собі кінцівка, нігті акуратно зрізані, всі пальці на місті, на безіменному обручка, рука чиста…

-І що я мала побачити?
-Добре, зробимо інакше.

Лівою рукою хлопець піймав мою праву і приклав до своєї. Я вже хотіла озвучити його діагноз, як мій погляд втупився в одну точку. В обручку. На моєму пальці!

“-Якого біса…”

Треба бути дурнем, щоб вирішити, що це збіг, бо вони були однаковісінькі. Обидві обручки з білого золота і маленьким камінчиком по центру.

-Звісно, я можу помилятися, але, здається, ми одружені.

“Двадцять років жила спокійно, щоб одного дня забажати смерті…”

-Ні, ні, ні… Це не можливо! Я занадто молода для цього! Та у мене навіть хлопця немає!
-Ти забула про мене?
-Та ми лише вчора познайомилися!
-А те, що це відбулося після того, як ми прокинулися разом, не наводить тебе на думку, що це було не перше наше знайомство?
-Невже тебе зовсім не хвилює ситуація, в якій ми опинилися? – я шоковано глянула на нього.
-Хвилює. Та що толку від хвилювання? Це жодним чином не допоможе справі, тож дихай глибоко і слухай далі.

Я кивнула, бо у його словах таки був сенс. Ні з чим сперечатися. Артур мовчки оцінив перебіг думок, що, схоже, відображалися на моєму обличчі, і продовжив:

-Я прокинувся раніше, тож мав трохи часу для роздумів. Що останнє, крім цієї ночі ти пам’ятаєш?

Я задумалась. Всі думки були про наше знайомство, а раніше… Я святкувала захист диплому і перший день липня, тобто хоч якихось канікул. 

“Це що ж, ми з дівками так насвяткувалися, що я більше нічого не пам’ятаю?..”

-Пам’ятаю, як святкувала захист диплому.
-Дату пам’ятаєш?
-Перше липня. Що за дурне питання…
-Все б нічого, але сьогодні дев’яте.
-Знущаєшся?

У відповідь хлопець показав дату на телефоні. Різко захотілося знов заснути.

“Як в біса це сталося?!”

-Чекай. Ти змінив дату на телефоні, а тепер париш мені мозок?! – я вже налаштувалася його тріснути за такі жарти.
-Ні, Емі, я не жартую. – він чи не вперше говорив серйозно.
-Де мій телефон?
-Гадки не маю.

“І одяг…”

-Не дивися. – у вертикальному положенні футболка Артура, яка досі була на мені, досягала середини сідниць, а мій одяг все ще був у розшуку.

-Гадаю, це зайве, чи ти забула, що ми…
-Ночували в одному ліжку. Досить вже нагадувати…
-Ну майже. Результат один: немає сенсу соромитися одне одного.
-Будь ласка.

Хлопець зітхнув і прикрив обличчя моєю подушкою. Я ж, не витрачаючи ні секунди, кинулася шукати рідний одяг.

Не буду брехати, я не найбільший у світі перфекціоніст, але під ліжком раніше знаходила максимум капці, а тут і сукня, і бюстгальтер, ба навіть телефон!

“Як я так цікаво роздягалася…”

Мозок підкинув думку, що роздяглася я не сама і щоки підступно зашарілися. Поспіхом вилізла з-під ліжка і вкотре зустрілася поглядом з синіми очима, що майоріли над подушкою.