Знайомі незнайомці

XIX.

По дорозі ми вирішили, що на вечерю хочемо піцу, тож від зупинки відразу вирушили до піцерії. Обрали альтернативний варіант з ананасами і сіли чекати замовлення.

- Чого б тобі зараз хотілося більше всього? – знов цей його таємничий тон…
- Не знаю… Круасанів. – я засміялась, бо й сама не знала звідки взялися думки про випічку.
- Хм, припустимо. А чому саме їжа?
- Арті, гадки не маю. Справді. Звідки такі питання?
- Вирішив зав’язати розмову… - сказав хлопець таким тоном, ніби вибачався.
- Не надто вдала спроба, та давай поговоримо про щось інше.

Якимось магічним чином розмова таки зав’язалася, тож час минув швидко і ми вже зачиняли двері закладу з піцою в руках.

На вулиці я зауважила, що почало вечоріти, хоча здавалося, що ранок лишень п’ять хвилин тому почався. День так промайнув, що можна було б сказати “непомітно”, та я мала стільки вражень, що мозок відмовлявся погоджуватися з тим, що це все відбулося лише за сьогодні.

Ми вийшли з уже знайомого мені підземного переходу і ледь розминулися з чоловіком, який дуже поспішав, ще трішки і штовхнули б стареньку, яка тут же продавала власноруч зібрані букети.

Мабуть, так чи інакше, це мало статися, бо Артур зупинився, з виглядом експерта оглянув квіти, потім обрав, розрахувався і з посмішкою вручив мені.

- Варто було зробити це раніше…
- Все вчасно. Дякую. – я поцілувала його в щоку і ми продовжили йти.

Чи можливо назвати це першим побаченням? Мабуть. За звичних обставин – так, але у нас все було інакше. І перше побачення, скоріш за все, було вже не першим. Та яка різниця?! Ми так звикли розкладати все по поличках, будувати детальні плани і готуватися до кожного дня, як до останнього, що й забули за всім цим просто жити.

У цю мить я подумки вирішила, що Артур був правий, коли говорив про нові спогади. Якщо втрачене не повернути, який сенс не жити, а чекати, що все буде, як інакше. Тим більше, коли жоден з нас гадки не має, яке воно те “інакше”.

“Отже, до біса все, так? До біса.”

- Все добре? – хлопець заглянув мені в обличчя і питально підняв брови.
- Так. Не смійся, але я просто задумалась. Знов.
- Мені варто до цього звикнути… - розслабився він.
- Точно. – відповіла йому посмішкою я.

Квартира і цього разу зустріла нас приємною прохолодою. Це ніби ритуал, який налаштовує на домашній затишок, після гаміру вулиці.

- Не знаю, як ти, а я в душ. – впевнено сказала я.
- Можливо, спочатку повечеряємо? Доки піца ще тепла, – з надією перепитав хлопець – бо розігріта, то вже не те…
- Добре… - як же складно йому відмовити.

Я зібрала волосся, помила – ледь не по лікті – руки, вмилася і пішла до кухні. Там мій персональний шеф-повар встиг викласти піцу на велику тарілку, налити сік у склянки і, навіть, поставити квіти у воду.

- Хочеш ще щось? – обернувся він до мене.
- Ні, дякую. Все й так чудово. – посміхнулася я.
- Тоді прошу, міледі.
- Дякую, мілорд.

Я підтримала гру і, притримуючи уявну спідницю, що уявно сягала до землі, елегантно сіла на диванчик. Артур поклонився, приклавши праву руку до грудей, а ліву відвів у бік, і сів напроти мене.

Рука потяглася до піци, та я зупинилася і підвела погляд на хлопця:

- Ти ж не змусиш мене їсти піцу виделкою і ножем?
- Я б з радістю, але тут немає столових ножів.
- От і добре. – відказала я, беручи собі шматок. 

Вечеря минула смачно і весело. Ми говорили про свої родини, а тут не обійшлося без кількох сімейних байок. Бувало, що доводилося терміново запивати піцу соком, щоб від нападу сміху не вдавитися. Мабуть, ми обрали не найкращий момент, щоб поговорити на цю тему, та, попри все, насміяли собі кілька додаткових років життя.

- Тепер, якщо ти не проти, я хочу в душ. Хоча ні, у ванну. – мрійливо сказала я – Як гадаєш, це не надто з мого боку?
- Ні, але тоді пусти мене першим, бо ванна, то точно надовго. – посміхнувся хлопець.

Він був правий, тож так і вчинили.

За п’ятнадцять хвилин Артур вийшов з ванни з рушником на бедрах і мокрим волоссям. Які у мене претензії до волосся? Воно було надто мокре. Настільки, що капельки повсякчас зісковзали то з одного, то з іншого пасма, і, приземлившись на тіло хлопця, ще деякий час продовжували мандрувати по ньому.

Ми розминулися мовчки, та мій зосереджений погляд і його задоволена посмішка, говорили самі за себе. У квартирі стало спекотно.