Знайомі незнайомці

XVII.

З запізненням, але вітаю, Cheese_Gangster!🤗 Як би там не було, ти все зможеш, а ми дочекаємось 😉❤

Наступного року обіцяю
привітати вчасно)

Ми саме обходили фонтан, коли я згадала слова хлопця про те, що він хоче показати мені ще пару місць. Схоже, одним з них був пам’ятник Режисеру Спостерігачеві, до того пам’ятник закоханим. Отже, ще одне місце. Теж якийсь пам’ятник чи що?..

Тим часом ми підійшли до виходу з Маріїнського парку.

- Куди далі йдемо? – я зацікавлено глянула у вічі Артура.
- Не стомилась ще? – він так лагідно на мене подивився, що я аж розгубила думки, та, завдяки паузі, що виникла, знов їх зібрала до купи.
- Ні, але нагуляла апетит.
- Я теж. Там, далі, є одне місце… Я там не бував, але назва спокуслива.
- Чому спокуслива?
- А хіба може бути інакше, якщо у назві є слово “вареники”?
- І справді. – засміялась я.

Лишивши позаду парк і перехід-зебру, ми йшли широким тротуаром вздовж дороги аж поки я не побачила ліворуч станцію метро “Арсенальна”, як було зазначено над входом. І черговий післявоєнний пам’ятник, досліджувати який бажання не виникло.

Невдовзі, за кілька метрів попереду, замайоріла яскрава червона вивіска. Це й було місце, де ми планували поїсти.
Що ж, враження від оформлення було таким, ніби я потрапила до лялькового будиночку, дизайн якого вигадали ще у радянські часи. Щодо їжі два варіанти: або ми були дуже голодні, або вареники дійсно були смачні. Як би там не було, ми лишилися задоволеними і з новими силами вирушили на зустріч пригодам.

Насправді, ні. Про вареники все вірно, окрім того, що з’їли ми достатньо якраз для того, щоб почуватися ситими котярами. А щодо пригод, то скоріше: ліниво попленталися куди бачать очі.

Як то кажуть, жорстока правда життя. Тим не менш, це не завадило нам далі насолоджуватися прогулянкою. Зараз ми йшли в тіні дерев і розглядали таку собі міні-виставку хендмейду. Територію житлового будинку від тротуару відмежовувала кам’яна огорожа. Хоча, огорожею це назвати складно: півметра від землі, часті розриви. Та чим би це не було, майстри вирішили, що їм тут зручно. Торгували й прикрасами, й іграшками, навіть, книгами. Правда, букіністичними. Продавці люб’язно посміхалися, зазирали у вічі, загукували, та ми, як найгірший вид відвідувачів, лише дивитися і нічого не купували.

Невдовзі вийшли на площу,пройшли повз готель “Салют” і підійшли до підземного переходу.

“От начитаюся вивісок і буду орієнтуватися по них. Вулиць не знаю, зате знайшла альтернативу…”

Деякими речами мене вже не здивуєш – зрозуміла я, коли і в цьому підземному переході виявився торговий центр.

- Глянь, автомат з іграшками. – захоплено сказав Артур, щойно ми ступила пару кроків по підземці.
- Ти ж не думаєш…
- Я спробую.

Говорити про безглуздість його наміру, низькі шанси і взагалі “навіщо воно тобі” я не захотіла. Ці сяючі сині очі безповоротно мене підкупили. І поки хлопець зосереджено стежив за механічними пазурами, що тримали маленьке іграшкове слоненя, я не відводила погляду від його обличчя.

На мить воно здалося мені надзвичайно рідним, ніби ми знайомі вже тисячу років, і я знаю кожну мікрочастинку, з яких воно складається.

Родимка на лівій лопатці.

“Що?”

“Яка родимка? У мене немає ніякої…”

- Арті?
- Секундочку. Я майже… Чорт, зірвалася.
- Арті, у тебе є родимка?
- І не одна. – він знов дістав гроші – Ще раз і все. Обіцяю.
- А на лівій лопатці?

Артур зупинився і повільно повернувся обличчям до мене:

- Є. Ти помітила зранку?
- Не знаю. Не певна. Щойно спало на думку і я зовсім не розумію, чи я це згадала… ммм… з минулого, чи просто бачила зранку.
- Так, спокійно. Як би не було, це прогрес, бо або є шанс повернути спогади, або ти мене розглядала – а це до біса приємно. – закінчив хлопець з посмішкою.
- Все з тобою зрозуміло. – хмикнула я – Дай спробую.

Я взялася невміло рухати пазурами і ледь не загубила іграшку.

- Чекай, я допоможу. – він накрив мою долоню своєю і через мить ми дістали маленьке іграшкове левеня – Тепер я гратиму в лотерею, тримаючи тебе за руку. Здається, ти приносиш удачу.
- Нам просто пощастило. – відказала я.
- Можливо. І не лише з автоматом.

Артур нахилився до мого обличчя і поцілував… у ніс. Я оторопіло дивилася на нього, а він весело посміхнувся і нарешті спробував на смак мої вуста.

Ми стояли поруч, але торкалися одне одного лише губами, від чого виникло відчуття, ніби те, що відбувається, нереально. Попри це, цілувати цього хлопця було настільки солодко, що я готова була змиритися з тим, що опівночі перетворюся на гарбуза, бо ж до опівночі ще далеко.

Я мимоволі підняла руку і обережно торкнулася його волосся. Артур здригнувся, мабуть, від неочікуваності, і ледь чутно видихнув стогін, а потім обхопив мене руками за талію і стис у своїх обіймах.