Знайомі незнайомці

ХХІ.

Тіло все ще трохи нило після вчорашньої прогулянки.

“І не лише” – подумки посміхнулася я.

Не пам’ятаю о котрій ми заснули. Та зараз, хоч я і прокинулась, розплющувати очі не хотілося.

-Фонтани іншого разу… - шепнув він мені вчора уже в ліжку.
-До біса фонтани. – відповіла йому і наблизилась для поцілунку.

Я відчувала, як гріє сонечко шкіру. Ніби вперше, відчула ніжність простирадла. Я знала, що поруч лежить хлопець, якого нізащо не відпущу. І не віддам. Отака вже я.
Я знов посміхнулася, цього разу насправді.

-Емі? – стривожений голос Артура змусив різко розплющити очі.

Я встигла побачити його обличчя, як от мене засліпив біль в голові. Я схопилася за неї руками і стисла, та це не допомогло. Лежачи на спині, я намагалася розгледіти стелю, та бачила лише розмите полотно, на якому, мов кадри з фільму, пролітали сцени з мого життя. Спогади.

-Тримайся, зараз мине. – хлопець тихо говорив поруч і його голос заспокоював.

Я спробувала розслабитися. Це трохи допомогло. Не знаю, скільки це тривало, та закінчилось так само раптово, як і почалося.
Біль припинився, я кліпнула і побачила білу стелю. Ще якусь мить розглядала її, щоб впевнитися, що все дійсно нормально, а потім перевела погляд на Артура.

-Я згадала.
-Я теж. – його погляд все ще був стурбований і я чудово розуміла чому – Що будемо робити?

Абсурдно, та ми повернулися до того ж питання, яке виникло, коли вперше прокинулися після втрати пам’яті. Нині ж вона повернулася, а нічого не змінилося. Ні, насправді змінилося надто багато, тому й виникло це питання. Знов.

-Це варто переварити. І не лише це… Я страшенно голодна. – я спробувала посміхнутися – не вийшло. Та мій спокійний тон, здається, і без усмішки його влаштовував.

-Грінки з кавою?
-По каву сходиш? Тепер вже знаєш, яку брати.
-Знаю.

Я встала з ліжка, зовсім не турбуючись про те, що тепер моя білизна лежить “он у тому кутку”. Спиною відчула погляд. Та він не соромив, навпаки – пестив.

Я ліниво одяглася, взяла гребінець з підвіконня, при дотику до якого серце закалатало від спогадів, і зачинила за собою двері ванни.

Уже з кухні я почула, як відчинялися вхідні двері.

-І прихопи морозива. Відерце. – викрикнула вслід хлопцю.

Почув чи ні, та він не відповів. Я ж, не втрачаючи часу, ввімкнула на телефоні музику і взялася смажити грінки. Цього разу обійшлося без втрат. Коли повернувся Артур – маю відмітити, з морозивом – все вже було готово.

Ми сіли снідати, як добрі знайомі, які мають про що поговорити. Такий собі стіл миру. Я все згадала, як і він, та сваритися не хотілося. Не після подій останніх днів. Вирішити, що робити далі буде складно, я гадки не маю, чим все закінчиться, та сваритися не хочу. Не знов. Цього разу лише розмови.

“Хай так і буде” – подумала я, спостерігаючи, як хлопець старанно ділить на шматки грінку.

Після сніданку ми дістали з холодильника морозиво, сіли один напроти одного і почали.

-Отже, ми таки пара уже понад рік. – сказала я, набрала в ложку морозива і підсунула відерце Артуру.
-І все було чудово, доки не зайшла мова про майбутнє. – продовжив хлопець і зробив те саме.
-Так, бо ми маємо різні точки зору на це саме майбутнє.
-Мали, доки тут все не змінилося.
-Я досі вважаю, що нам варто не поспішати зі спільним життям.
-Але ж ти погодилась і прийняла обручку!
-Так, я погодилась на заручини, але я ж бачу, що тобі цього замало!

Повисла напружена тиша. Ми дивитися одне на одного, готові у будь-яку мить зірватися.

-Чекай, - опустила погляд я – давай без сварки. Я пообіцяла собі, що цього разу буде без сварки…
-Підтримую. Емі, просто вислухай. – я кивнула і він продовжив – Я хочу бути поряд. І знаю, що ти теж цього хочеш. Гадаю, ці дні показали, що ми чудово вживаємося під одним дахом. Та й серйозно сварилися ми лише через те, що ніяк не могли порозумітися щодо нашого майбутнього.
-В тому-то й річ. Як ми можемо бути разом, якщо ніяк не дійдемо згоди щодо “потім”?!

Розмова затяглася. Ми говорили про варіанти, про те, що було, і що буде. Та ситуація складніша, ніж може здатися на перший погляд.
Нам варто подумати – це єдине, в чому ми дійшли цілковитої згоди. Вирішили пройтися. Наодинці. Хто куди. А через дві години зустрітися і спробувати знов поговорити.

“Ну, хоча б не розсварилися назовсім.” – думала я,  лишаючи будинок позаду.