Знайомі незнайомці

Епілог

У світлому залі, освітлення якого викликало чимало питань, бо ні ламп, ні інших джерел світла там не було, як не було й тіней, у центрі стояв стіл. Мав він дивакувату форму, а зроблений був зі скелі. Здавалося, хтось розлив по підлозі воду, яка розтеклася в різні напрямки, а потім, за подобою калюжі, зробив цей стіл. Ще дивнішим було те, що посеред нього було джерело. Вода прозора-прозора, та дна не видно. Дивина та й годі!

Навколо столу стояли стільці: всі однакові, зі світлого дерева й високими спинками. Та один з них все ж відрізнявся. По-перше, він вже не був вільним, а, по-друге, був більше схожий на трон, аніж стілець. Більший за розміром, вкритий витесаними візерунками і з подушкою з вовни.

На ньому велично сиділа жінка. Довге волосся, трояндовий вінок, сукня-вишиванка, струнка статура і спокійний погляд. Вона вдивлялася у джерело, склавши руки на столі.

Раптом у кімнаті з'явилася ще одна особа. Це був невисокий юнак, який мав світле кучеряве волосся, а з одягу - легку білу тканину, що висіла на бедрах, закріплена двома золотими пряжками з геометричними візерунками. Він підійшов до одного зі стільців і той на очах змінився. Тепер він виглядав, як кам'яний трон, повністю вкритий малюнками зі сценами еротичного характеру.

-Все ще за ними стежиш? - мовив він, і собі заглядаючи у воду, де картинки змінювали одна одну.
-Стежу. Нині вони на моїй території, маю довести цю справу до кінця. - спокійно відказала жінка.
-Та годі тобі, Ладо. На цьому етапі вони вже не розбіжаться.

Лада не встигла відповісти, бо повітря здригнулося і поруч зі столом з'явилася жінка. Її стілець вмить змінився, ніби тільки й чекав на господиню. Тепер він стояв не на підлозі, а на постаменті, мав низьку спинку і на вигляд був, ніби з піску, та точно міцніший. Його вкривала цупка тканина синього кольору. Жінка ступила на постамент і присіла.

Вона мала чорне пряме волосся по плечі, заплетене у тонкі косички, які внизу стримували прості золоті пластинки. На голові мала корону, що нагадувала роги корови з диском, що сяяв мов сонце, між ними. Одягнена вона була у червону пряму сукню.

-Радий бачити вас, Хатор. - звернувся до неї юнак.
-Я майже фізично відчуваю твою лесть, Еросе. - глянула на нього своїми підведеними очима Хатор.
-Я? Ніколи! Лише щира повага. - посміхнувся він.
-Хто сказав повага?