Знайомі незнайомці

XVI.

Коли вічність минула, – ну добре, вічність, то з моїх відчуттів, насправді, минуло менше часу, – ми одночасно рушили з місця, мовчки піймали одне одного за руки і ступили на міст закоханих.
На диво (чи ні?) міст виявився звичайнісіньким, та натовп все одно зібрався. Ми впевнено його минули і пішли доріжкою вперед.

- Це те, що ти хотів мені показати? – ворухнула тишу я.
- Одне з. Ще пару місць.
- Чому мені здається, що ти знаєш тут більше, ніж розповідав?
- Та ні, просто я теж люблю гуляти пішки. – Артур мені підморгнув і знов усміхнувся. Легко, щиро і так заразюче, що я знов не стримала своєї посмішки.

“Хоча хто її там стримував…”

- А це стадіон “Динамо”. – вказав він за огорожу, що стояла паралельно доріжці. Чи доріжку поклали паралельно огорожі?
- Я не велика фанатка футболу. – я вирішила викинути безглузді роздуми з голови і глянула ліворуч – А там що?
- Окрім обриви?
- Та ж за обривою не кінець світу?
- Та ні, здається, паркова дорога, що веде до набережної.
- Схоже на правду.

Проігнорувавши сходи, ми пішли підйомом ліворуч від них. Уже було чути дитячий гомін, що й не дивно, бо в полі зору з’явився рівненький майданчик з безліччю різноманітних машинок, що здають в оренду для малюків, попереду виднівся лоток з солодкою ватою, а дітвори – годі рахувати.

Докладаючи максимум зусиль, щоб пройти цим майданчиком без втрат, попри всі рухливі перешкоди, ми ледь не проминули ще одну цікаву місцину – театр під відкритим небом, який нагадував величезну мушлю і нібито мав відповідну назву.

- Наскільки мені відомо, там іноді хтось дає концерти, але деталей не знаю. – лише зараз виникла думка, що хлопець прямо, як екскурсовод. Ще й персональний.

Ми знов поринули у відносну тишу, що, після галасливих дітей, була бальзамом для вух. Не те, щоб я не любила дітей, та не в такій кількості… Педагогом мені не бути, це вже точно.

- Зараз тобі теж сподобається.
- Чому такий впевнений?
- Та ти тільки те й робиш, що видивляєшся якісь цікаві будівлі, а тут палац.
- О, точно! Маріїнський палац, я про нього колись читала…

У цю мить я й побачила його між дерев. Через огорожу, – бісові огорожі! – та грати дозволили хоча б з далеку роздивитися цей витвір мистецтва.

Ми пройшли вздовж однієї стіни, потім повернули і змогли оцінити передню стіну і вхід. На жаль, відвідувачів не пускали, та я уявила, яка краса мала б бути всередині.

- Тут є ще дещо. – я випірнула з мрій і пішла за Артуром до оглядового майданчика – Знайомся, пам’ятник Режисер Спостерігач.
- А де ж режисер? – я оглядала пам’ятник у вигляді режисерського стільця і старої камери на високих ніжках.
- Оце і є найцікавішим. Дивись. – він кивнув на хлопця, що саме підійшов до пам’ятника і всівся у те крісло, а потім ще й заглянув у вічко камери.
- І там щось видно? – з сумнівом мовила я.
- А йди, перевір.

Місце звільнилося і я зробила те саме, що й хлопець переді мною. Бачили б ви моє здивування, коли я побачила режисера, який дивився на мене у бінокль! Звісно, це була друга частина пам’ятника, але ж як круто вигадали…

Я вражено глянула на Артура, а той просто стояв і посміхався мені. Потім підійшов близько-близько і сам заглянув у камеру. Я хотіла просковзнути повз нього, та хлопець спіймав мене однією рукою і легенько притис до себе.

- Круто, правда?
- Правда. Тільки ми затримуємо чергу. – хіхікнула я, бо якась тітонька вже збиралася з нами сваритися.

Ми весело і швидко покинули радіус досягнення тої пані, та пішли черговою доріжкою, що кружляла між дерев.

“Прямо парковий день. І яке ж щастя, що я купила сандалі на плоскій підошві…”

- У Києві купа дивних пам’ятників, правда? – зауважила я.
- О, Емі, в цьому ти права. До речі, здається, десь тут має бути ще один… - він повів мене іншою доріжкою і скоро ми дійсно вийшли до чергового пам’ятника.

Безглуздо навіть намагатися угадати, чому чи кому він був присвячений. У будь-якому разі, якби мені запропонували це зробити, я ніколи не вгадала б. От справді.

- Каштани?
- Не абиякі, а київські! – ледь не сміявся Артур.
- Серйозно?
- Абсолютно. Кияни люблять каштани, це ж один із символів столиці.
- Та люблять, то й нехай, але пам’ятник каштанам?!
- Київським! – таки засміявся він.
- Знаєш, мені починає здаватися, що це дуже дивне місто…
- Ой, ходімо, ато ще хто почує, то й набити можуть… - уже не стримувався хлопець.

Я скептично подивилася на нього, потім навколо, та все ж ми швиденько пішли геть під акомпанемент сміху Артура.