Знайомі незнайомці

VII.

От знаєте, кажуть: нагуляти апетит. Так от, правду кажуть. Тих калорій, що ми наїли у фаст-фуді вистачило на прогулянку, та не на те, щоб бути активними після повернення додому. Довелося готувати і тут – о, диво – мені пощастило! Не те, щоб я не любила цю справу, але стомленою і на пустий шлунок… Не любила. Та Артур навпаки. Виявилося, що мій друг по біді не лише вміє готувати, а ще й любить і часто практикує. До того ж, він втомився менше мене. Я майже впевнена, що це через взуття. Здається, пора на шопінг… Але перед тим…

- А що на обід? – я дуже намагалася приховати щасливу посмішку, та блиск очей мене видавав.

“Що ще потрібно для щастя? Хлопець, який готує… Не хлопець, а мрія.”

- Спагетті. І салат. А чому ти так підозріло посміхаєшся? – він обережно відійшов за стіл.
- Та оце думаю, може я дізналася, що ти готуєш, викрала, а потім вирішила лишити пам’яті, щоб не спробував втекти, але щось пішло не так?.. – я використала наймилішу посмішку з мого арсеналу.
- Ммм… Тобто тебе можна звабити їжею?

Вогник, який загорівся у його очах, трохи насторожив і тепер я відійшла за стіл, який стояв біля кутового диванчика, тож шлях для відступу був… короткий.

- А от і не втечеш… - мовив хлопець, але в цей момент щось булькнуло в каструлі, він відволікся і я, якимось дивом, проскочив повз, дико сміючись при цьому.
- Так не чесно! – почула я з кухні.

“На війні всі методи згодяться…” – посміхнулася сама собі я.

Дуркування то, звісно, добре, та я ніяк не могла викинути думку про папери, тож поки Артур кулінарив, взялася до роботи.

У шафі нічого немає, там я вже зранку все перевірила. Ванну теж можна викреслити.

“Якби я хотіла заховати документи, де б я їх поклала?”

Стереотипну думку про матрац я вирішила лишити на потім, а поки позазирати до тумб. Там було майже, як у шафі, якщо не рахувати старий журнал з анекдотами, який я все ж потрусила на всяк випадок. Далі кожну обережно відсунула, заглянула в щілину – пусто. Повернула все на місце і присіла біля ліжка. Під час ранкових пошуків одягу я, здається, нічого не помітила. Ключове слово – здається. Бо варто було не думати про всякі дурниці, тоді б пам’ятала чи були тут якісь папери, чи ні…

Я мимоволі згадала про думку, що роздяглася не сама, і знов зашарілася. Скільки б я не намагалася, та взяти контроль над своїм же обличчям мені ще не вдалося. Як і звикнути до уваги протилежної статі.

Артур не перший хлопець, з яким я прокинулась в ліжку, та це вперше, коли не пам’ятаю, що було до того… І він не пам’ятає. Тут мали б бути сумніви. Якщо мислити логічно. Та я йому повірила. Отак просто і без доказів. Самій дивно, та це внутрішнє відчуття, що йому можна довіряти, що я вже йому довіряю, надійно засіло в підсвідомості. Та й причин для сумнівів поки не виникало. Дивна ситуація, дивні обставини. Хіба можна ще чомусь дивуватися?

- І знов ти під ліжком…

Добре, що насправді я була біля ліжка, бо інакше тріснула б головою об нього ж.

- Тобі варто дзвіночка на шию почепити…
- Навіщо?
- Щоб хороших людей не лякав! – з докором глянула на нього, встаючи.

Артур професійно проігнорував мій погляд і сам нахилився, щоб заглянути під ліжко.

- А що ти там шукала?
- Совість твою, - тихо пробурчала я, та він почув.
- І як, знайшла? – посміхнувся хлопець. Схоже, він знов отримує задоволення від нашої перепалки.
- Ні, як і документи.
- Ти справді гадала, що вони можуть бути під ліжком? – цей погляд очевидно говорить про ставлення під назвою “дитятко ти нерозумне”.
- Одяг з телефоном там якось опинилися ж!
- А от цьому є логічне і реальне пояснення.

Я зробила вигляд, що не розумію, що він має на увазі:

- Як там обід?
- Готовий, - один кутик губ піднявся в гору, та Артур промовчав, хоча й помітив зміну теми. – Матрац перевертати потім будемо?
- Ти теж про це подумав?

Хлопець розсміявся і пішов у кухню, я ж знизала плечима і рушила слідом.

“Варто ще у кухні перевірити шухляди… І холодильник. Чи це вже занадто?”