Знайомі незнайомці

XV.

З Днем народження, Kvera_kolin! Бажаю завжди мати натхнення до будь-яких починань, впевненість, що все вийде, і можливість зробити саме так, як ти хочеш
😉🙌
Наступні два розділи
присвячені тобі ❤

- Ти точно не проти довгої прогулянки?
- Ні. По-перше, мені тут цікаво, по-друге, це чудовий спосіб тримати себе у формі. В будь-якому випадку, я переконую себе в цьому, бо не люблю спортзали...
- Тоді йдемо? - Артур встав з лавки і подав мені руку.
- Веди. - я вже звично вклала свою долоню в його.

Ми пішли в інший кінець парку і, перш ніж покинути його, заскочили у кав'ярню "Трамвай" по безалкогольне "Мохіто". Потім перейшли дорогу і рушили бульваром униз.

"Бессарабський ринок" - мовчки прочитала я. Здається, щось про нього чула. Та думати зараз не хотілося, тож я просто повернула ліворуч в слід за хлопцем.

- О, ми вийшли на Хрещатик?
- Так, просто йшли трохи іншим маршрутом. Зате, зараз зблизька побачиш, мабуть, дві найвідоміші будівлі на Хрещатику.
- Це ж які?
- ЦУМ і КМДА, воно ж Київська міська державна адміністрація.

Він був правий, універмаг уже був у полі зору, а згодом ми пройшли і повз КМДА. Минулого разу ми йшли з іншого боку дороги, тож це теж було цікаво. Хоча, гадаю, місцеві уже настільки звикли і до вулиці, і до будівель на ній, що й не звертають увагу.

Досить швидким кроком ми дісталися до фонтанів, біля яких зайшли у підземний перехід, щоб вийти з іншого боку дороги.

- Ми знов йдемо до Арки? - поцікавилась я.
- І так, і ні.
- Чому ти такий загадковий?

Артур усміхнувся і тихо, ніби це велика таємниця, сказав:

- Я хочу тобі дещо показати.
- Не знаю, чому це має бути так драматично, але добре.

Ми знов спустилися у вже знайомий мені перехід, щоб вийти майже біля Арки. Коли ж ми таки її дісталися, я вже рушила на оглядовий майданчик, але хлопець мене притримав і на мій здивовано-питальний погляд відповів:

- Нам сюди. - він кивнув праворуч і я глянула на кам'яні сходи, що ведуть угору і ховаються десь між дерев.

Зі сходів, до речі, теж відкривався непоганий краєвид на площу з Аркою і далі, на Дніпро. Та ми не затримувалися, крокуючи вгору.

- Тут парк? - то було очевидно, та я все ж запитала.
- Угу, Маріїнський парк. Гадаю, один з найвідоміших у Києві.
- Ніби гарно, але що то за жаба? - я вказала пальцем на досить велику, здається, металеву жабу, з розкритою пащею. Як на мене, досить гидку, та діти, які саме фотографувалися з нею, мабуть, думали інакше.
- Не знаю, і знати не хочу.

Об'єднані антипатією до дивного пам'ятника (чи що то воно було?) ми пішли далі вздовж перил, за якими крізь дерева ще можна було розгледіти річку.

Люблю такі парки, де дійсно багато дерев. І тіні. Особливо влітку, що й не дивно. А музика, що її творив вітер, граючи листям... У такій атмосфері мене навіть люди не бентежили.

- Ой, як мило. - щиро сказала я, коли в полі зору з'явився ще один пам'ятник.

На щастя, це була пара стареньких, які обіймалися, і справді виглядали дуже мило. Скульптор добре попрацював.

- У народі це пам'ятник закоханим, а взагалі - Артур зробив паузу, щоб підійти до таблиці, що прикріплена до огорожі, і прочитав - "Історія кохання (Луїджі та Мокрина). Це було у 1943 році. Він - італійський полонений солдат, вона - українка, вивезена на примусові роботи. Луїджі Педуто і Мокрина Юрзук познайомилися в австрійському таборі для військовополонених. Разом вони були два роки. Їх поєднала та розлучила війна. Луїджі пам'ятатиме українську красуню з ямочками на щоках все життя... І знайде її через 60 років. Вони зустрінуться у 2004 році в студії програми "Жди меня", щоб розказати всім, що любов більша, ніж відстань, довша за час і сильніша за війну.".

Хлопець замовк, а я все ще вражено розглядала обличчя двох стареньких, історію яких щойно почула. Це було так зворушливо, що я боялася ворухнутися, щоб не розвіяти чарівність, яка ніби пронизувала повітря навколо цього місця. Повз проходили люди, дехто зупинявся поруч, я ж так само стояла і вдивлялася в риси двох закоханих, доки не помітила, що Артур, який так само стояв обабіч таблиці, розглядає мене, ніби щойно побачив уперше.