Знайомі незнайомці

ІІІ.

- Не стримався, – посміхнувся Артур – ти так мило лазила під ліжко.

Я вперто склала руки в боки і стояла, міркуючи, що краще: поберегти нерви і зробити вигляд, що нічого не сталося, чи вигадати і втілити помсту.

Тим часом хлопець сів, звісив ноги з ліжка і відкинув ковдру. Я ошелешено згадала, що вночі він вказував на свою білизну в кутку кімнати, і зі швидкістю світла відвернулася до вікна.

-Ти чого? – почула здивований голос.
-Білизну хоча б одягни…
-Взагалі-то вже давно одягнув. Ще вночі. Футболку віддаси?

Лише зараз я подумала, що варто переодягнутися у ванній кімнаті, та те, що я досі не знаю, де, власне, я.

Кімната невелика, але достатньо простора, щоб вмістити широке ліжко, по тумбі, з обох сторін від нього, і настільній лампі на кожній з них. У кутку, біля протилежної від ліжка стіни, шафа для одягу, далі двері.

Я проігнорувала Артура і рушила до дверей. На мить завмерла, та все ж відкрила. За ними, як не дивно, був коридор і ще пара дверей, окрім, вхідних. Мабуть, кухня і ванна. Загалом, варіант один – ми зняли квартиру.

-Що тут?

Я буквально підскочила від неочікуваності.

-Тихше, Емі, ти чого? – хлопець притримав мене за плечі, ніби я могла впасти.

“Теплі руки…”

-Навіщо ж так підкрадатися?!
-Вибач. Ти так зацікавлено дивилась за двері, що мені теж стало цікаво.
-Скільки тобі років?
-Двадцять.
-А поводишся, як дитина! – я висковзнула з його обіймів і пішла до ліжка забрати свій одяг.

“Не думай про руки, не думай про руки!”

У ванній кімнаті знайшла пару білих рушників. Напевно, цю квартиру можна зняти на день чи кілька, майже, як готель…

Я одягла сукню і пригадала, що саме в ній була того дня з одногрупниками. Це був рідкісний випадок симбіозу мене і сукні, чим вдалося здивувати, бо зазвичай я не зраджую джинсам. Ну дуже вже вона мені запала в душу, коли я побачила її у вітрині: світло попеляста з візерунками, які на грудях починалися майже чорного кольору, а внизу зливатися з попелястим; на бретельках, до талії повторює силует, а від неї спідниця трохи розширюється, що гарно виглядає, якщо покружляти.

Отже, десь ще мають стояти мої босоніжки… З прикрас у мене були лише сережки, що й досі на мені. Сумочка. Варто її знайти.

Я швидко вмилася, прополоскала рот, і вийшла. Артур стояв біля вікна.

“Йому личать ці джинси.” – я на мить затримала погляд на сідницях.

-Я лишила твою футболку біля рушників.
-Ти виглядала у вікно? – тепер уже він мене проігнорував. Може так ми і познайомилися? Ігнорували одне одного, поки не опинилися в одному ліжку?

Я відкинула дурні думки і під пильним поглядом підійшла до нього.

-Моя футболка тобі більше пасує, але сукня теж нічого. Може я закохався і викрав тебе? – він подивився мені просто у вічі з ледь помітною посмішкою.

“Скільки ж у нього варіантів посмішки?”

-А може це я звабила тебе і викрала? – він здивовано підняв брови, а я вже обернулася до вікна – То що я там маю побачити?
-Впізнаєш місцевість?

Я оглянула краєвид за вікном. Звичайне внутрішнє подвір’я, дитячий майданчик, клумби біля під’їздів, дерева.

-Нічого особливого, але я тут не бувала раніше. А ти не пам’ятаєш, як ми тут опинилися?
-Ні, на жаль. Мої спогади теж закінчуються подіями тижневої давності.
-А ти чим займався до всього цього?
-Планував поїхати до батьків. Теж радів, що сесія минула майже безболісно.

Ми ще хвилинку подивилися у вікно, а потім я згадала, що хотіла пошукати сумку. Трохи ніяково розминулася з Артуром, який саме рушив у ванну, і заглянула до шафи. Абсолютно пусті полички зібрали трохи пилу, а на вішаку, ніби так і треба, висіла моя маленька сумочка.

-Треба перевірити вихідні дзвінки. – виходячи з ванни, прикрикнув хлопець.

“Дідько, телефон! Зовсім за нього забула… Там, мабуть, пропущених від мами…”

-Квартира знімна, але ж якось ми її зняли. Скоріш за все, телефонували господарям, а ті можуть пролити світло на події попередніх днів.

Відповісти я не встигла. Ледь він договорив, як ми почули, що у замок вхідних дверей вставили ключ і через мить вони відкрилися.