Знайомі незнайомці

VIII.

Хоч перевертати було небагато, та ми перевернули все у квартирі, коли вже разом шукали свідоцтво про шлюб. Та все було марно, бо жодних документів, крім наших особистих, тут не було.

- Чи може це означати, що ми неодружені? – порушила тишу я.
- Може. – обережно відповів Артур і сів поруч на ліжко. – Ще варіант, що ми дві розтяпи і загубили його.
- Малоймовірно, але припустимо.

Ми обоє були якісь розгублені та засмучені. Щодо останнього, я зовсім не розуміла звідки це відчуття. Хіба погано, що ніяких паперів немає? Я ж не хочу покищо заміж. Чи вже хочу? Я остаточно заплуталась у своїх відчуттях і мотнула головою, ніби хотіла позбутися зайвих думок. У цей момент хлопець взяв мене за руку. Такий простий і, водночас, дієвий жест. Мені відразу стало спокійніше, бо разом з теплом від руки йшла підтримка.

Я підсунулася ближче і поклала голову йому на плече.

- Так, від сумування ще нічого хорошого не ставалося, тому збираємося з думками і вигадуємо план дій. – через деякий час сказав Артур.
- Угу… - не певно відказала я.
- Ти боїшся лоскоту?
- А що? – я підозріло глянула на хлопця і почала обережно відсуватися від нього.

Артур підступно посміхнувся і за секунду взявся мене лоскотати, я ж впала на спину і намагалася вислизнути, поки під роздачу потрапляли ребра, а потім ще й п’ята. Коли від сміху засльозилися очі, він зупинився і ліг поруч.

- Оце вже краще. – мовив хлопець, повертаючи своє обличчя до мого.

Я посміхнулася у відповідь і помітила, що його погляд сковзнув нижче очей і зупинився на губах. Кожна дівчина знає, що це означає. Я прислухалася до підсвідомості і зрозуміла, що не проти поцілунку з цим красунчиком. Короткий час знайомства мене не бентежив, бо було відчуття, що минув не день, і не вічність, та достатньо, щоб про це не турбуватися.

Артур не чув моїх думок, та, мабуть, зрозумів щось з погляду, бо ліг на бік, підперши лівою рукою голову, а правою, самими кінчиками пальців, провів по моїй руці – від долоні і аж до шиї. А потім сперся на лікті і нахилився до мого обличчя:

- Привіт.
- Привіт. – хіхікнула я.
- Ляпаса не отримаю? – майже пошепки вів далі.
- Поки не спробуєш, не дізнаєшся. – схитрувала я – Ризикнеш?
- Що за життя без ризику?..

Скільки тривав наш поцілунок? Хто знає. Нам було добре, а решта не мало значення.

“Смачні вуста…”

Усмішка нестримно заполонила мої губи і хлопець здивовано підняв одну брову:

- Що?

Замість відповіді я обхопила руками його шию і знов поцілувала.

- А якщо я ще раз запитаю “що”?
- То я відповім “нічого”.
- Шкода.

Я знизала плечима і встала.

- Варто зателефонувати до мами і взагалі перевірити телефон. Мабуть, пропущених купа…
- Тоді давай зробимо це. Хочеш соку?
- Давай.

Поки Артур пішов по сік, я знов знайшла свій телефон. Удруге за сьогодні. Бо, через раптовий прихід Віталіни Павлівни, він так і лишився десь на ліжку, а своїми витівками ми його остаточно кудись поділи.

Телефон знайшовся аж під подушкою, що мене вже не здивувало.

- Ваш сік, міледі. – хлопець простягнув мені склянку з помаранчевим напоєм, а я стисла в руці телефон. Якщо він втретє кудись зникне, вважатиму це знаменням.
- Дякую.
- То що там? – він кивнув на телефон.
- Поки не знаю, щойно його знайшла.
- Знаєш, ти мабуть унікальний екземпляр сучасної людини, яка так надовго випустила телефон з рук.
- Мабуть. А, до речі, що там з твоїм? Ти ж ще зранку його знайшов.
- Та я його і не губив. Нічого особливого, дзвінки тижневої давності. Кілька повідомлень.
- Хочеш сказати, що за весь тиждень ти жодного разу не говорив з рідними?
- Говорив. У мене був відеодзвінок пару днів тому у сімейному чаті.
- Це, звісно, добре, але мало що дає.
- Точно, тому давай уже, розблоковуй свій. Якщо відповідь до загадки криється у твоєму телефоні, я буду впевнений, що все таки це ти мене викрала.
- Як би не так. – відказала я, віддаючи йому свою склянку і нарешті розблокувала телефон.