~Несумісні~

Глава 19

POV Jin
Після того як ми познайомились, мені зателефонували. Я був вимушений відійти. Подивившись на телефон, на ньому світилося «Тітка». Невже стан Дженні погіршився!? З такими думками, я підняв слухавку:
- Алло!? - тихо запитав я
- ДЖИН! - я почув заплаканий голос тітоньки. Господи, невже...!?
- Тітонько, що трапилося!? Як Дженні!? З нею все гаразд!? - схвильовано почав тараторити я
- Вона...вона ПРОКИНУЛАСЬ!- закричала тітонька
- Серйозно!? Ми вже їдемо! - я швидко скинув слухавку і пішов розказувати ЧУДОВУ новин.
- Нууу!? Чого ми такі раді!? - запитала в мене Ліса. Я подивився на них всіх і розпочав:
- Дзвонила наша тітка і... - я не встиг договорити, як мене перебили
- Щось з Дженні!?
- Їй гірше!?
- З нею все впорядку!?
- ТА ТИХО ВИ! - не витримав я, -  Дзвонила тітка і сказала, що Дженні прокинулася! - сказав я і посміхнувся. Хвилину стояла повна тиша, у всій їдальні і через секунду я почув крики, плачі і тому подібне
- Невже!? Боже, невже!? - плакала Ліса
- УРАААААААА! - кричали дівчата
- УУУУУУУУУУ! - і собі кричали хлопці, а я стояв не приховуючи своєї посмішки і мій погляд перемістився на Джису. Її посмішка така красива! СТОП! Джин, не про те думаєш!
- Так, досить вам! Збираймося і їдемо в лікарню! - сказав я
- Еммм! А хто така Дженні!? - запитав Хосок
- Оууу! Скоро дізнаєшся! - сказав Чімін
- Так, ходімо! - скомандувала Джису, - Бувайте хлопці! - ми всі вийшли і відразу пішли до машини. За руль сів Чонгук. Ми вдалися в сидіння
- Тримайтесь! - сказав Чонгук. Ми нічого не зрозуміли, як машина рванула з місця, та так, що ми ледь не поцілувалися з вікнами. Ми намагалися прищебнутися, щоб не вилетіти з машини. З горем по полам, ми прищебнулися і далі їхали прижавшись до сидінь . Через 10 хвилин поїздки, ми прибули на місце.
- Боже, мене зараз з нудить! - нила Ліса
- Чому ми його посадили за кермо!? - і собі нив Чімін
- Бо він перший добіг до машини! - тримаючись за голову сказала Джису
- Та досить вам скиглити! Краще ходімо! - сказв Чонгук
- Стійте! Ви ж пам'ятаєте, що Дженні нас не пам'ятає!? Не давіть на неї! З часом вона нас згадає! Нам просто потрібно почекати! Наше нетерпіння вже ось чого довело! - сказав я. Зі мною всі погодилися і ми всі разом зайшли в лікарню
- Добрий день! Підскажіть будь ласка, в якій палаті лежить пацієнтка - Дженні Кім!? - запитала Розе
- Ким ви їй приходитесь!? - запитала нас жіночка похилого віку
- Ми її брати і сестри! - вдруге сказав я
- Всі!? - ну чому всі запитують саме ЦЕ!?
- Ми її друзі! - сказав Чонгук
- Добре! Палата 234, другий поверх, прямо по коридору і на ліво! - ми подякували та пішли до Дженні. Вже стоявши біля палати, ми завагалися
- Чого ми встали!? Заходимо! - Юнгі обійшов всіх і зайшов першим, а ми за ним
- Привіт! - сказв він
- Привіт Дженні! - поздоровалися і ми. Вона повернулася до нас і мовчки дивилася. Я почав нервувати, подивившись на інших я побачив, що вони теж дуже сильно нервують
- Привіт! - відплвіла вона після хвилини мовчання
- Мене звати..., - хотів розпочати я, як іона мене перебила
- Джин, мій старший брат! Ти - Ліса, моя старша сестра! А ти - Чімін, також мій старший брат! Ти - Джису старша донька клана Чон! Ти - Юнгі, молодший брат Джису! Ти - Розе, молодша донька глави Чон! А ти - наймолодший син Чона, Чонгук! Я всіх вас знаю! Я не втратила пам'ять! - сказала вона серйозно
- А...але як!? В тебе ж амнезія! - сказав я
- Помиляєтесь! Вам це сказав лікар!? - запитала вона
- Так! - відповіли ми хором
- Хм, я й не сомнівалася! Мій ген, не дасть мені забути важливі деталі в мому житті! - сказала вона і знову подивилась на нас
- Добто, ти пам'ятаєш і про...!? - запнулася Ліса
- Я ПАМ'ЯТАЮ ВСЕ! - раптом викрикнула вона. Ми всі замовкли, бо розуміли - ця тема для неї не приємна! Але Чімін довго мовчати не став, тому запитав:
- Коли тебе виписують!? - запитав він, перевівши тему
- Сьогодні! - коротко відповіла вона
- Сьогодні!? Але ж ти тільки прийшла до тями! Як вони можуть тебе відпустити!? - запитала Розе
- Вам як дітям пояснити!? Я - ВАМПІР! Вампіри дуже швидко відновлюються, тому немає нічого дивного, що я вкомі пролежала кілька днів, а не рік і можу вільно ходити! - пояснила вона
- Так, ти права! Пробач! - сказала Розе. Наш діалог перервав лікар, який зайшов перевірити Дженні та виписати її
- Пацієнтка в повному порядку, що дуже дивно! Після такої аварії, вона мінімум рік мала пролежати в комі, а потім ще пів року проходити реабілітацію! Але вам дуже пощастило і ви сьогодні ж можете забирати її додому! Та пацієнтці не можна перевантажуватися і потрібно бути дуже обережною! Я вам зараз випишу всі документи і можете їхати додому! - я з Джису пішов забирати документи, а всі інші зосталися в палаті з Дженні. Ми йшли мовчки, доки Джису не заговорила
- Нам пощастило, що вона так швидко поправилась! - сказала вона і посміхнулася, її посмішка мене заворожила, в перший же ж раз Коля я її побачив. Сам не розуміючи того я теж посміхнувся і Джису це помітила
- Чому посміхаєшся!? - запитала вона
- Та так, нічого! Подумав, що посмішка твоя зачаровує мене! - сказавши це, я пішов вперед. А Джису з почервонівши лицем залишилася стояти позаду, але оклімавшись пішла за нами.
- А ваша дівчина досить мила та уважна! - сказав лікар, який йшов попереду. ЩО!? ДІВЧИНА!? Ми що так на пару схожі!? Тепер я йшов червоний, як помідор, а лікар повернувшись та побачивши мене, посміхнувся, - Ех, молодь! - далі ми йшли в повній тиші. Забравши документи, ми повертались до палати
- Кхм, кхм, кхм! Що ти мав на увазі, коли говорив про мою посмішку!? - запитала вона, нервово перебираючи край спідниці. Хм, цікаво! Я повернувся до неї і почав підходити до неї, - Щ...що ти робиш!? - вона в свою чергу йшла назад. Коли вже не було куди іти, Джису вперлася в стіну і почала дивитися на все, що можна, тільки не на мене
- Хм, а ти як думаєш!? - запитав я підійшовши до неї вплотну
- Я не розумію, що ти маєш на увазі!? - відповіла вона
- Ха, тоді подумай! Коли будеш знати відповідь скажи мені! - Джису підняла свій погляд на мене і подивилася прямо в очі. Наші погляди перестрінулись. Я милувався її обличчям: її карі очі, її чорне волосся, її акуратний ніс, її...червоні губи! Погляд зупинився на її губах і мені захотілося спробувати їх на смак. Сам того не розуміючи я потягнувся до них і через секунду я доторкнувся до жаданих губ. Її губи були зі смаком малини. Вона не відповідала, а стояла в шоці. Мені це не сподобалося і я вкусив її за губу від чого її рот відкрився і я проникнув язиком. Вона помаленьку почала відповідати і коли нам двом не вистачало кисню, ми відлипли один від одного, - Твій перший поцілунок належить мені! - я підмигнув і пішо до палати, вона ж трішки постоявши пішла за мною. Зайшовши всі були вже зібрані.
- Ну що поїхали додому!? - запитав я
- З яких це пір город людей, став нашим домом!? - сказавши це вона вийшла з палати
- Що з нею знову не так!? - запитав Чонгук
- Мені здається,  це лише тільки початок!