Міраж зими

10

— сонце таке ярке і світле.І воно існує вічно.
Вночі спить, а потім знову встає на місце. Я хочу теж так. Я хочу жити! — сміється той і хлопець задивляється на його усмішку.
  У нього серце облилося кров'ю, а душа заверещала, як божевільна; сльози полилися ріками в душі і він застиг... Просто застиг різко заплющивши очі, а потім знову він опинився десь в іншому умісці. У якомусь зовсім іншому.
  Чувся приплив, чулися хвилі, що наближалися до берега, а потім знову відпливали назад у ту глибоку синю безодню. Чайки кричали в небі, а свист вітру вважався піснею для них. Розплющивши очі він сидить на жовтому піску, що ледь-ледь теплий, але яркий схожий цим на сонце.
Біля нього той самий хлопець одягнутий в білу кофту, яка в синю полоску і в джинсові бріджі, які ледь-ледь прикривали коліна. Він сидів поряд зігнувши ноги і поклавши на них руки дивлячись на той горизонт сонця і поки тихого моря. 

Хлопчина знову посміхався і дивився на той захід, на те сонце, заставляючи теж посміхнутися із якоюсь тугою, що його ранила до самого серця до самої душі, наче кинджалом, тільки це не так відчувалося, як теплота від сонця і від цього русого хлопця, що сидів з боку.

— Пам'ятаєш, — хлопчина почав, заставляючи його привернути увагу, він поглянув кофейними очима на хлопця, але ніжно і не так пафосно як колись. — пам'ятаєш нашу першу зустріч? Здається, я тоді тебе чуть не вбив.

Сміється він і одночасно згадується момент, як брюнет його б'є біля розфарбованої стіни старої будівлі. Скули, губа розбита, ніс поламаний, декілька ребрів здається теж,  а ще той злий погляд тигра лякав більше й більше.

— Тоді все було по-іншому. Я тебе ледь не вбив за те, що ти зачепив мене плечем. — видав смішок той, —  ох..були часи. А зараз, — він знову поглянув, тільки вже серойзно і ніжно. — пам'ятаєш, як ми були у полі на колії і я сказав, що хочу бути сонцем? — брюнет не чекає відповіді а продовжує:
— так ось, сонцем я не хочу більше бути, бо я хочу щоб в мене було сонце, а не я їм.

Хлопець знову поглянув на захід, а потім вернув погляд двилячись досі ніжно, заставляючи душу ридати від спокою і печалі одночасно.

— а сонце - це ти.

Серце впало в п'ятки і він почав задихатися від цих слів, що вбили його невидимим кинджалом заставляючи ридати звуками кита, який десь далеко в океані, сам один і помирає...