Історія одного принца

Розділ 10. Їх величності

Королева тримаючи за руку свого ледь живого чоловіка згадувала їхню молодість, даруючи спокій своїм голосом королю. Її голос час від часу тремтів і надривався. Чоловік, якого вона кохає ось-ось помре, син вирушив у тижневу подорож на пошук кохання. Вона залишилася одна, без підтримки сім'ї, але лишилась незмінною підтримкою коханого, який зрадив її довіру. Та вона все ж була королевою, яка мала бути зараз із своїми народом,  чоловіком.

- Він тоді вперше сказав, що любить нас, пригадуєш?, - вона ніжно посміхнулася, мрійливо заплющивши очі, бажаючи хоч на мить опинитися в тому казковому минулому, коли все було спокійно, по-дитячому щиро і добре, легко; коли ще не було цих вічних суперечок; коли вони цілувалися й обнімалися ледь не постійно. Король ледве відчутно ворохнув пальцями і королева продовжила. - То була весна, сонечко було таким теплим. Ми з тобою сиділи в саду моїх батьків на покривалі, а Віллі бігав і збирав кульбабки. Ти опустив мого капелюха так, щоб наші обличчя було заледве видно, поклав одну руку мені на задню частину шиї, і поцілував так ніжно, ніби вперше. Ти ніколи більше так не цілував мене. Потім наш син прибіг до нас і скинув того капелюха, ми відразу ж припинули наші поцілунки, а ти почав сміятися, щиро. Тебе тоді так здивувало, що ця маленька людина змогла скинути твою руку з мого капелюха і ще й так впевнено, ніби він тут головний. І не ти тоді був королем, а він. А потім Віллі подарував мені ті кульбабки, стебла яких майже не вміщалися в мою долоню. Вони досі залишилися у мене, як нагадування про дні, коли все було добре. Я наказала їх засушити, а потім поклала в скриньку. Тоді він своїми маленькими ручками обхопив нас обох за шиї і обійняв, поцілував у щічки. Спершу мене, потім тебе, а тоді сказав: "я вас люблю". Дуже прості і легкі слова, але сказані вперше. Тоді я вперше побачила, як з твоїх очей скотилося декілька самотніх сльозинок. Після цього ти його трохи покрутив і ми грали в доганялки, усі троє. Це одні з найкращих спогадів мого життя. Ох, Бенедикте, ти тоді був таким живим. І я не маю на увазі твій теперішній стан, хоча і його також. Після смерті твоєї сестри декілька років по тому ти став зовсім іншим, примарою. Все тобі було не так: я не така, і Віллі не той ким ти його бачив; ти перестав прислухатися до будь-кого, ми почали сваритися на рівному місці. Ти завдавав мені такого болю. А потім ти захотів одружити свого єдиного сина у 18 років. Ти, трясця твою на ліво, зовсім не хотів чути мене. А він же був тоді ще дитиною. А пригадуєш, як поставив ультиматум? Бенедикте, ти такою сволотою був! Ти кохав мене і вирішив погратися моїми почуттями! Я мала обирати між коханням до тебе і щастям свого  єдиного сина. Що ти тоді сказав ? Ах так : " Якщо ти так хочеш відвоювати своєму сину волю - то їдь звідси, ми більше не будемо жити в одному замку, не будемо ані бачитися, ані говорити, але я не одружу сина протягом 5 років". Але вже тоді наші розмови були суцільними сварками. Та знаєш що? Я не знаю чи зможу тобі це пробачити. Я кохаю тебе, але ті твої слова глибоко поранили мене.

Королева замовкла і подивилася на короля. Його очі були закриті, здавалося він не дихав. Його обличч зсунулося так, що зморшки практично звисали з його обличчя.

- Вибач, - тихо-тихо сказав він, - там у шухляді..., - його рука, що до того хоч трішки стискала долоню королеви розслабилася. Королева заклякла, але швидко опануваши себе нахилися до короля прислухаючись чи дихає він узагалі.

- Лікарю! Швидко! - кричала королева, все міцніше стискаючи руку короля. Одинокі сльози котилися від розуміння, що це кінець. 

Лікар, який за першим же покликом опинився в кімнаті одразу ж почав огляд, в кінці якого зробив висновок, - Мені дуже шкода, але він мертвий, ваша величносте, - він поклонився і вийшов з кімнати запрошуючи інших лікарів та знахарів, щоб підготувати короля до похоронної процесії.

Почувши вирок лікаря королева поцілувала долоню короля, окропивши її солоною водою і знову заклякла, та тепер надовго. Вона бачила, як усі ці люди забирали кохання усього її життя і несли, беззвучний плач душив її ззсередини, поки очі не стали червоними й сухими. Сиділа й дивилася прямо, та нічого не бачила.

- Ваша величносте, - до кімнати увійшов Архистрах й поклонився. - Прийміть мої співчуття. Накажете відправити за принцом Віллі ?

Вона похитала головою і заледве поглянула на ввійшовшого.

- Не варто, він скоро сам прийде, за два дні, - почувши її слова слуга знов вклонився і позадкував. - навіщо ти зробив це Архистраже ?

Він припинив задкувати, пересвідчився, що двері закриті і тільки тоді сказав:

- Я виконув наказ...