Непрочитані повідомлення

2018 25 вересня 23:56

Почав писати.

Ти ж знаєш, давно хотів.

Не можу сказати що я прямо таки задоволений цим оповіданням, але для початку непогано, сподіваюся далі буде краще.

У темряві

Привіт, мене звати Оксана, мені десять років. Ми сидимо в підвалі нашого будинку, в нас великий гарний будинок, і велика ділянка, на ній стоять гойдалки різні, гірка, пісочниця. Для гірки і гойдалки я вже звісно занадто велика, але все одно катаюся на них. Сподіваюсь що росіяни їх не розбомблять. Зараз як раз бомблять, тому ми і сидимо у підвалі, щоразу як це починається, ми ховаємося у підвал. Раніше я дуже боялась, могла заклякнути на місці, могла почати кричати і плакати, боялася що ми помремо як тато. Мені й зараз дуже страшно, але вже зовсім не так як раніше. Я звикла боятися.

Звикла до вибухів, звикла до того що навколо постійно помирають люди.

Кілька тижнів тому, після обстрілу, ми вийшли з підвалу, день, і в далині був дим, мама злякалась, подумала що то може бути дім моєї тітки, вона не могла нас покинути, але й залишитись теж, вона знову завела нас з Дмитриком у підвал, і сказала не виходити доки вона не повернеться, сказала дивитися за ним. Дмитрик це мій молодший брат, йому нещодавно виповнилося шість років, і він досі любить кататися на гірці. Мама пішла і ми залишилися вдвох, майже одразу він почав плакати і питати мене коли вона повернеться, і я кожного разу відповідала Скоро, вона повернеться Скоро. А він продовжував плакати. Не знаю скільки хвилин пройшло після того як мама пішла, може п'ять чи десять. Він встав з підлоги і сказав що піде шукати маму, він хотів щоб я пішла з ним, але я відмовилася, бо дуже боялася, я хотіла його зупинити, і я могла, могла просто схопити його, обійняти, обхопити руками і ногами, і не відпускати поки не повернеться мама, але я цього не зробила, бо теж хотіла щоб вона скоріше повернулася, і подумала що як він її знайде вона швидше повернеться.

Я сказала йому що йти треба до будинку тітки, він пішов, а коли вони з мамою повернулися, він вже не говорив, вони швидко повернулися, і він мовчить з тих пір. Краще б я тоді обійняла його що є сили.

Щойно прямо поруч з нами випала бомба, підлога наче затремтіла від страху. Приблизно місяць тому вони обстріляли, цвинтар, не знаю навіщо вони бомбили могили, я думала що на війні треба стріляти по живим. Я чула як дорослі сказали що туди прилетіли кілька десятків снарядів. Мама ходила перевірити могилу батька поки з нами сиділа її подруга. Коли вона повернулася сказала що все впорядку, в неї не влучили, та я їй не вірю, я чула як вона потім дуже довго плакала в своїй кімнаті. Може вона бачила тата, може бомба влучила у його могилу. І вона бачила його розірваного. Розірваних багато хто бачив, тітка Люба бачила, я чула як вона говорила це мамі.

Я питала маму чого ми не поїдемо звідси, вона відповідала шо ми не можемо.

Знову біля нашого будинку бомба впала, в цей раз ближче, навіть лампочка згасла. Так тихо стало, і мама не відповідає, може це не лампочка згасла, а я.