Не Янгол

Глава 4

У холі я помітила нареченого та наречену. Вони спокійно про щось розмовляли, хоч від Амато так і тягнуло зверхністю та пихатістю. Він був на голову нижчим за свого брата і трохи вужчим у плечах. Але його самовпевненість, хоч і надмірна, це відшкодовувала. Маріанни поблизу, на диво, не було. І хоч я не збиралася привертати уваги, стук у двері змусив Кріс та Амато подивитися в мій бік. Не дивлячись на них, я відкрила двері.

— Торі, це останнє, чим ти повинна займатися, — суворо сказав Роман Іванович. Наш сімейний лікар стояв на порозі.

— Рада тебе бачити, дядьку Романе, — обійняла я низенького чоловіка, з уже полисілою головою. Він часто був присутнім у моєму житті, був добрим дядечком лікарем, котрий завжди приносив домашню пастилу, яку готував власноруч.

— Так, я теж. А то минулого разу мені не вдалося з тобою побазікати, — по-доброму натякнув на мій глибокий сон дядько Роман. — Ходімо вже до кімнати.

Ми піднялися до моєї кімнати й там дядько Роман обробив моє поранення.

— Тобі завжди вдавалося обійтися легкими травмами, — почав він. — То на підлогу впаде на руку і тільки забій; то пес вкусить, а постраждає тільки одяг. Щасливиця ти в нас, Торі.

— Стараюся.

— Ти стараєшся лише пригоди шукати, та проти батьківського слова йти, — хмикнув дядько Роман, поглянувши на мене єхидним поглядом.

— Ай, дядьку Романе, не перебільшуй, — махнула рукою й відвернулася від проникливого і тямущого погляду. — Довго мені ще з цими нитками ходити?

— Дивлячись як ти будеш піклуватися про своє поранення. Можу зняти через тиждень, а можу й пізніше.

— Чому так довго? Мені зовсім не боляче ходити.

— Це поки, Торі. У тебе зараз багато інших проблем і думок. Трохи відірвалася, та й не весь адреналін схлинув, — став збирати свою незмінну валізку з необхідними інструментами. — Зранку ти ще й на прогулянку вийшла, де твій тілоохоронець вирішив випробувати тебе. Нічого, до вечора ти відчуєш.

— Таке собі побажання швидкого одужання, дядьку Романе, — незадоволено нахмурилася.

— Сама винна. Тебе ніхто не змушував намотувати кола по лісу, — розсміявся дядько Роман.

Наш лікар встав і направився на вихід із кімнати. Я, недовго думаючи, попленталася за ним. Ну подумала, що забув чоловік. Забув про смачненьку пастилу.