Не Янгол

Глава 23

Але відпустити довелося. Я привела до ладу свій вигляд. Хоч ноги тремтіли, коли я направлялася до кампусу. Здавалося б, що день пройде чудово, враховуючи початок. Але погане передчуття змусило зранку згадати про пістолет й покласти його в сумку.

Я конкретно спізнювалася на заняття. В коридорах було порожньо, всі розійшлися по кабінетах та аудиторіях. Я вирішила трохи поспішити й пробігтися коридором, проминувши туалети, їдальню, спортзал й інші кабінети. Пробігла повз червоних дверей. Я ледь встигла зрозуміти, що вона різко відчинилася й щось щільно притисли до мого обличчя. Руки миттю метнулися до предмета, що заважав дихати. Я спробувала вдихнути повітря, але в очах помутніло. Ноги стали в'ялими, свідомість починала повільно полишати мене. І останнє, що я відчула, як хтось підхоплює мене під руки.

Приходила до тями я дуже повільно. В голові сильно гуділо, супроводжувалося це жахливим головним болем, немов хтось кувалдою бив. Шия боліла, хоч я це ледь відчувала. Рухатися я не поспішала Якщо пам'ять мені не зраджує, мене викрали. Так, у цьому немає сумнівів. Зрозуміти, в якому я положенні було дуже складно. І, схоже, доки голова не втихомириться, я не зможу зрозуміти, що саме відбувається.

Хвилин десять мені знадобилося. Звуки середовища повільно підбиралися до мого слуху, до моєї свідомості. Глухі голоси, немов десь за стінкою. В приміщенні є ехо. Воно велике. Повітря сухе й сперте. Я повільно порухала пальцями. Не боліли. Але зап'ястки були нерухомі. Отже, вони зв'язані. Прислухалася знову — голоси глухі й не тут, але близько. Розплющила очі й повільно підняла голову. Шия боліла жахливо. В приміщенні темнувато. Стіни високі, вертикальні прямокутні вікна ближче до стелі. Якесь закинуте виробництво. Усюди запилені коробки, каміння на підлозі й осколки. Я намагалася розгледіти, що знаходиться позаду мене, але біль в шиї не дозволив. Праворуч знаходилися залізні двері — сірі, іржаві. Саме з-за них доносилися голоси. Зрозуміти, скільки їх там, поки не вдавалося.

Оглянула себе. На мені лише сукня, пальто кудись поділи. Взуття теж немає. Сумки теж. У приміщенні, на жаль, прохолодно.

Шматок скла привітно блищав недалеко, біля прим'ятої коробки. Пересуватися, прив'язаною до стільця, досить проблематично. Але ноги прив'язані до ніжок. Так що це цілком можливо. Тільки боюся, що ще неспроможна звершити такий подвиг. Але спробую. Постаралася стійко стати на ноги, на повну стопу. Доведеться перенести всю вагу на ноги. До скла була немаленька відстань — якщо власники голосів захочуть вийти, то я не встигну повернутися.