— Ти збожеволіла? — кричить Хатор, нервово міряючи кімнату кроками.
— Ревнуєш свою шльондру? — тихо
сміюсь я. — Так от, я її не торкалась.
— Ні, Ліріє, твою матір, ні! Все її лице в крові і гематомах, спотворене до невпізнаваності !
— Її? Ти і справді не пам'ятаєш імені своєї ніжної красуні?
Він шумно видихає :
— Якої в біса красуні? Ти виудила її справжнє ім'я і змусила розбити собі лице!
— Так. — криво всміхаюсь я, похитуючи ногою.
— Ти нестерпна, шалена..
— А ще безрозсудна і все в тому дусі. І тобі подобається. І ти не знаєш що з цим робити.
Він кривиться :
— Так.
Хто б сумнівався.
Я встаю :
— Виїжджаймо, якщо не хочеш платити.
Хатор стрімко підіймається і виходить за двері, я слідую за ним.
Ми швидким кроком виходимо з міста, забираємо коней, прив'язаних у підліску.
— І знову ми тікаємо. — зітхає Хатор.
— Тактично відступаємо. Доречі, чудово, що цих тварюк не треба годувати. — зітхаю я, пускаючи кобилу в галоп. Чим швидше — тим ліпше.
Принц пирхає, потроху мене наздоганяючи.
— Твою срану матір, принцесо, ще одна така витівка..
— І що ? — перебиваю я, гордо піднімаючи підборіддя.
Він тихо сміється, наздоганяючи і порівнюючись зі мною :
— І пожалкуєш.
Я регочу.
— Ти все ще кличеш мене принцесою, одже, пара поцілунків і образи як не було.
— Занадто добре мене знаєш.
Всміхаюсь.
Ми стрімко несемось по лісу, хащі все густішають. Вже майже зима, і потоки холодного вітру неприємно доповнюють пасмурну погоду.
Приїжджаємо за годину — непередбачувано швидко. Я лишаю коня Хатору і йду всередину, ігноруючи викрики про мою ліниву сраку.
На кухні зустрічаю Селену. Вона тихо плаче, притискаючи долоню до лиця.
Я втомлено падаю на стілець, мовлю :
