Просинаюсь різко. Очі не одразу звикають до суцільної темряви.
— Де..я ? — хриплю, намагаючись втамувати збите дихання.
— в Дірі. — відповідає рівний голос.
Зітхаю :
— Що за Діра?
Тихий смішок, спалах полум'я.
Зараз я бачу ґрати і юнака за ними. Він тримає факел:
— Камера для особливо небезпечних ув'язнених.
Це звучить майже як комплімент.
Я обвожу поглядом свою невелику камеру. Лавка, брудне простирадло, відро і непроглядна темрява.
— Чому не видно стіни? — питаю, притискаючись спиною до ґрат.
— Тому що її нема. — він помітно нервує. — Ми у підземеллі.. А за ґратами порожнеча.
Я кривлюсь, пртитискаючись до прутиків :
— Це як так? Що там, далі?
— Не знаю. Ніхто не знає. Подейкують, щось жахливе.
— Ні. Ти брешеш. — шиплю, нервово стискаючи губи.
— Я не можу брехати, я — феєць! — обурюється вартовий. — Те, що зосталось від останнього ув'язненого тут, було спотворене до невпізнаваності..
По моїй шкірі табунами бігають мурахи. Він дійсно не може брехати, але..звучить моторошно.
Стискаю губи : моторошно було знайти мертвих батьків у калюжі крові. Чхати на усе інше.
— І скільки тобі? — відволікаючись від напружних думок, питаю.
— Трохи більше п'ятидесяти. — відводячи погляд відповідає вартовий.
Зовсім юний.
— Ти знаєш про мене все. Ім'я, походження, що їм на сніданок і коли лягаю спати — абсолютно все. Чемні хлопчики представляються перші.
— Не все, лиш ім'я..
— Одразу видно, що ти тут ледь не вдруге. Запам'ятовуй, хлопчику : ніколи не кажи про власну некомпетентність. — перебиваю я, повертаючись обличчям до вартового.
— Не вчи мене робити мою роботу, полонянко. — з напускною грубістю відповідає він, що змушує мене розсміятись.
— А отак зі мною говорити не потрібно. Попри залізні ланцюги я все ще можу відкусити тобі носа.
