В безодні думок я вкотре тону,
Безрезультатно намагаючись вибратись.
В очах уже не має ні краплини сліз –
Вони всі вже давно виплакані.
Серце й душа хочуть кричати,
Випускаючи назовні всю біль.
Та повітря в грудях не вистачає,
Тому приходиться мовчки терпіти.
Руки, вкриті маленькими шрамами,
Вже перестали пекти та боліти.
І скільки б ви не наносили ран,
Я абсолютно нічого не відчуватиму.
На губах моїх – усмішка-фальш,
Яку вже ніхто не помічає,
Но в очах ще горить маленький вогник,
Із-за якого я ще не мертвець у труні.
