На межі двох світів

🖇️Частина XIV🖇️

І тут вона зрозуміла, як її розтинає морозне повітря стрімко летючи вниз.
Недовго думаючи дівчина вигукнула: -"Акціо Блискавка!"
До землі залишались лічені метри,але озирнувшись, вона побачила свою мітлу,що мчала до неї від узлісся.Тоді стрімко підлетівши до дівчини,Меліса міцно схопилась за ручку і застрибнувши на мітлу спрямувала свій шлях прямо в білосніжність неба. Спочатку дівчину схопив дикий жах, серце пішло кудись у п'яти, вона заплющила очі, що є сили і закричала на весь голос:
-"Завжди три кроки від початку!"
Досягнувши тієї висоти, на яку б ніколи не наважилася піднятися, Меліса трохи скерувала мітлу вниз:
-Сіріус, згадай той день. Ти казав, що під час польоту забуваєш про все. Давай політаємо...як тоді...у Поттерів...
Раптом все стало воронячим оком,сліду від м'якого,білого неба не залишилось. Здійнявся сильний вітер,десь спалахнуло світло,а потім і ще,і ще. Спалах від палички і через декілька секунд-вибух.Прокотилась потужна хвиля,дівчина закричала ледь тримаючись в польоті.Ґудзики,що застибали мантію повідривались і розпахнули її,що можна було побачити краватку багряно-золотого забарвлення. Промайнула в небі тінь і дівчина бачить, як у її бік прямують двоє істот,закутаних у обідрані мантії так, що не можна було зрозуміти хто це. Меліса застигла.На блідому обличчі читався страх,що вийшов тіням назустріч із середини грифіндорки. Вона відчула,як починає бракувати повітря,хтось її душить. В момент зникла мітла,лише чорні мов вугілля тіні охопили її. В далі́ дівчина побачила вежу і вона стала кричати:
Сіріусе!...Сіріусе!...Сіріусе!....
Перед нею постала чорна потвора,в якої стало вимальовуватись незнайоме лице. З кожною миттю істота стала набувати людських рис обличчя,вуста якого щось промовляли...
-"Скоро ти все зрозумієш Люпин. Скоро ти все відчуєш Мелісо...."
-"Не говоріть нічого!"-кричала дівчина.
-"Час спливає...."
-"Замовкніть!"
-"Тік-так,тік-так....Скоро ти все відчуєш" -"Мелісо...."
-"Мелісо..."
Жах охопив усе тіло. Він покривав холодними струменями поту;серце, віддавало у районі п'ят,а горло стискалось в лещата. В цей момент все розривало душу на частини, охоплюючи серце в замок, змушуючи того відстукувати шалений ритм. Ще, ще… ще.
-"Мелісо..!"
-"Мелісо..!"
-"Замовкніть!Не говоріть!Досить!"
-"Мелісо..!"
Люпин здригнулася і сіла на ліжку.
-"Це сон", — напевно, вже в сотий раз повторювала собі Меліса, коли повільно відкинула голову назад і побачила біля себе дівчат.
- Просто сон...
Перед очима замиготіли неясні картинки, але зникли, а голову підірвала нова хвиля болю. Дівчина сподівався лише на одне – знепритомніти. Але це не виходило.
-"Мелісо!"- пролунав поряд знайомим голос. Голова розколювалася. Тихий стогін зірвався з губ Люпин.
«Нехай це припиниться! Благаю ... »
-"Це незабаром припинитися, Дитино… потерпи трохи…"
Сльози заважали розглянути обличчя того, хто говорив. Перед очима маячив хтось. Тільки одна людина могли так виглядати.
-" …Професор Макґонеґел",- прохрипіла дівчина і стогін знову вирвався з її грудей. Біль був нестерпний.
-"Потерпи трохи…". За мить, яка видалася Люпин вічністю, вона нарешті  змогла знепритомніти і поринути у довгоочікувану пітьму.
- "Що це було, професоре? - пролунав зляканий голос позаду жінки. На порозі у лікарняне крило стояло двоє  студентів. Макґонеґел стомленими очима поглянула на дітей. Паличка в її руках трохи тремтіла. Подумки вона гарячково перебирала всі варіанти відповідей.
-"В неї жар,вона марить" - через деякий час видавила із себе відповідь професор. В очах грифіндорців запалилось непідробне занепокоєння.
-"Ще пару таких жахіть і вона може не витримати. Зв'язок буде надто болючим.Чортів паралельний світ!".
Макґонеґел стомлено опустилася на ліжко біля Меліси. За кілька секунд поруч із нею опинилися студенти і з хвилюванням дивилися на бліде обличчя своєї подруги.
-"З нею ж все буде добре?- чогось пошепки запитала Лілі і торкнувшись чола Меліси,акуратно прибрала пасмо волосся.
-"Звичайно,вона в нас підкорювачка неба. Що їй підкорити жахи?",-ледь усміхнувшись мовила Макґонеґел.
З губ Люпин зірвався неясний тихий шепіт,що змусив Макґонеґел відволіктись від Лілі.
-"Що, Мелісо? — Кейт нахилилася до обличчя подруги.
-"Сіріусе ..."- по щоці скотилася сльозинка.
Макґонеґел завмерла. Меліса підняла руку,ніби вона тягнеться до когось.
-"Давай політаємо,як тоді… - дівчина схлипнула і повернувшись на бік, притиснула коліна до себе. Мінерва,не втримавшись, провела рукою по щоці дитини. "Все буде добре, дівчинко".
Пітьма робила Мелісу сліпою,але вона так хотіла побачити того, хто за нею.Рука тяглася до силуету..
-Давай як тоді…", -вирвалося з грудей Люпин. То був Сіріус,який все віддалявся і віддалявся,а в замін йому, підкрадались тіні. Силует повільно зникав. Ні! Дівчина кинулася до нього, але вона знала, що не встигне.
-Не йди… - але було вже пізно.Темрява накрила з головою. І, здавалося, що вона більше ніколи не побачить його. Тихий, ледве помітний голос змусив дівчину завмерти.
-"Все буде добре, Мелісо…тихо,я з тобою. І Люпин заспокоїлася. Все добре. Розплющивши очі, вона на мить не могла зрозуміти,де знаходиться, але біла стеля в напів темному місці змусила згадати.
-"Лікарняне крило",-полегшено зітхнула дівчина і тут хтось із гучним криком звалився на неї зверху. Люпин від несподіванки посунулась убік, мало не впавши з ліжка. Тільки за кілька секунд вона зрозумів, що ці «хтось» Лілі та Кейт.
-"Мелісо!",–кричали дівча їй у вухо.
-"Ми так переживали.Як ти себе почуваєш?"
-"Поки що нормально, - напівзадушено прохрипіла сіроока,-але якщо ви мене не відпустите, то можете задушити"
-"Ой вибач! - щирі обійми зникли, і дівчина тепер бачила усіх, хто перебував у лікарняному крилі. Макґонеґел сиділа на сусідньому ліжку і усміхаючись стежила за ними.
-"Як давно я тут? І чому тут так темно? - спитала грифіндорка і тільки зараз  зрозуміла, що бовкнула.
-"Мабуть з три години. Ти дуже марила уві сні,у тебе був жар,тому тебе перенесли сюди. А темно чому,ну..мабуть, що всі сплять",-відповіла Кейт. 
-"Вас не спіймають за те,що ви після відбою тут,вам можуть зняти ж бали з факультету?"
-"Не переживайте міс Люпин,ніхто бали знімати не буде",-тихо мовила Макґонеґел,-друзі набагато важливіші,ніж якісь там бали".
У грудях грифіндорки потепліло і вона вдячно усміхнулася.
-"Вони просто діти.Діти. А не воїни, яким треба перемагати зло та воювати з Темними Лордами! Але час наближається"
-"Ви вже викликали аврорів? – різко запитатала напівголосно професор, мадам Помфрі. Жінка здригнулася.
-"З ними розмовляє професор Дамблдор",-швидко відповіла медсестра і подивилася на дітей. В її очах було співчуття.
- Бідні діти. Не встигли  освоїтись у школі, а на них вже нападають, – тихо прошепотіла мадам Помфрі. Макґонеґел нічого не відповіла, лише перевела погляд на студентів
«Вони швидко стануть дорослими» - з сумом подумала жінка.