Весняне зцілення

День 9 «Пацієнти та вікно»

Відпусти мене,

Я не хочу бути твоїм героєм,

Я не хочу бути твоїм «великим хлопчиком»,

Я просто хочу боротися з усіма поспіль.

Цей твій маскарад.

Я не хочу брати участі у твоєму параді.

Кожен заслуговує на шанс

Крокувати поряд з тим, з ким захоче.

Family Of The Year ― Hero

Мені не потрібний парашут.

Ти зловиш мене,

Ти зловиш, якщо я впаду

Вниз, вниз, вниз.

Cheryl Cole ― Parachute

― Чонде, ти мене слухаєш? ― Чунмьон щось невтомно щебетав, поки Мінсок меланхолійно розглядав краєвид з вікна палати, в якій ось уже другий місяць лежить його молодший брат. Тобто я.

Всю тираду сонбе я прослухав, але не через те, що його слова про нову виставку в галереї мене не цікавили. Ні, мистецтво завжди було чимось важливим для мене, тим, що довго утримувало мою увагу, часом змушуючи абстрагуватись від навколишнього світу. Але сьогодні щось явно пішло не так. Мої думки текли бурхливою річкою, але зовсім в іншому руслі. Я не міг зосередитись на розповідях Чунмьона, не здатний був вловити суть розмови з братом, коли той розповідав, як там батьки та справи вдома. Щоразу потік моїх думок тікав в інший бік.

― І про що ж ти думаєш? ― обурився Чунмьон, поставивши руки в боки. Він не любив, коли його ігнорували, особливо коли його розпирало від емоцій.

― Чи не про неї часом? ― кивнувши на вікно перед собою, хьон склав руки навхрест.

Я підвівся з місця і підійшов до брата. Той дивився на внутрішній двір лікарні. Сьогодні йшов дрібний сніг, тож на вулиці було зовсім небагато пацієнтів. Лише кілька людей похилого віку, які розуміють, що будь-який снігопад для них може стати останнім, тому вони воліли милуватися цим дивом природи на власні очі, а не через запотіле скло задушливої палати. Також на вулиці були діти ― ті ж ще не встигли за свій маленький вік надивитися на сніг і раділи його випаданню щиро і наївно, ловлячи сніжинки язиком і запускаючи сніжки один в одного.