Річка скорботи

Глава 3

Юнгі потер стомлено скроні. Ще один із його хлопців був затриманий сьогодні за бійку. Він був непоганим хлопцем, слухняним та виконавчим. Що могло піти не так? Та все, що завгодно. Цей світ дуже неохоче дає другий шанс і будь-якої миті може відібрати його назад. А може, його підопічний-тихоня виявився не таким уже й тихонею, і був по праву покараний за свою байдужість. Цього він також не знав. Коли маєш справу з таким контингентом, ні в чому не можна бути впевненим напевно. Віра у справедливість і чужу щирість згасала в ньому з досвідом роботи, що пропорційно накопичується.

Мін зітхнув. Раніше він знаходив задоволення в цій справі. Справедливість, доброта і навіть співчуття мали сенс у світі, в якому люди зазнавали насильства та жорстокості. Однак поступово його робота стала здаватися йому марною, останнім часом він взагалі не бачив у ній нічого доброго. Його підопічні продовжували прагнути саморуйнування і знову оступались, одні помилки накладалися на інші, і його віра у те, що цей світ ще можна змінити на краще, невідворотно тьмяніла з кожним днем.

— Ану швидко! Швидко чистити зуби та спати! - почув він грізний голос сестри.

У відповідь пролунав дитячий смішок, дві пари босих ніг зашльопали паркетом у напрямку до ванної кімнати. Юнгі глянув на годинник і підібгав губи. Він так і не зміг сьогодні пограти зі своїми племінниками. А завтра вони поїдуть, і він не знав, коли побачить їх знову.

У наступну зустріч він, напевно, помітить, як вони подорослішали, а це означатиме, що він, у свою чергу, постарів. Мін ставав старшим, але продовжував залишатися так само «неприкаяним», як висловлювалися родичі в нього за спиною. Хоча сам себе він вважав за краще вважати просто вільним. Він не міг заперечувати, що в душі його зростала порожнеча, але слово «неприкаяність» звучало для нього як назва якоїсь невиліковної хвороби, навіть вимовлялося воно тяжко й млосно, розтинало повітря подібно до величезного молота і важко вдарялося біля його ніг.

По суті своєї Юнгі відчував себе таким же втраченим і відокремленим, як і його підопічні, котрі відсиділи не один рік у колонії для малолітніх злочинців. Він був чудовим другом, улюбленим братом і найдобрішим дядьком, але водночас залишався нескінченно далеким і відірваним від сім'ї та друзів, залишався чужим. І та порожнеча, що зростала в ньому — зростала безперервно від нерозуміння і неприйняття повноти його почуттів, вона перетворювалася на заячу дірку, нічим не заповнювану, бо ті речі, які могли б позбавити його їх... їх просто не було.