Річка скорботи

Глава 17

Чімін прокинувся так само раптово, як і заснув. Серце стукало голосно і часто. Він приклав до грудей руку, ніби це могло допомогти вгамувати його. Йому наснилася мати. Вона лежала в його ліжку, і він не міг розбудити її.

Пак укутався зі стогоном у ковдру. Його знобило, хоч він і спітнів. То був холодний піт, той, у який кидає від страху. Дихання билося в горлі, як рій метеликів, вони рвалися назовні на кожному видиху, і йому хотілося кашляти.

За вікном уже настали сутінки, але в спальні все ще було ясно. Він не пам'ятав, як опинився вдома, і подумав, що, мабуть, це Юнгі уклав його і вкрив. Так, так було. Чімін піднатужився і зміг пригадати, як той лежав поряд з ним, поки він не заснув.

Бідолашний Юнгі,— Чімін сховався від сорому під ковдрою, хоч і був у кімнаті один, і ніхто на нього не дивився.

Почулися кроки, що наближалися. Чімін висунувся з-під ковдри і обернувся, очікуючи дивлячись на двері. Мін заглянув у спальню. Спочатку обережно, але, помітивши, що він не спить, підскочив до нього, мало не бігцем, і з ходу поцілував у чоло.

— Чімін... — прошепотів він і взяв його руку у свої долоні. — Чіміне, любий... — видихнув він його ім'я і знову поцілував, цього разу в губи.

Він був якось дивно збуджений, тремтів і дихав шумно і уривчасто, а коли відсторонився, Чімін помітив у його очах небувалий блиск.

- Що таке? — спитав злякано Пак, підводячись, щоб сісти.

Ніжних губ Міна торкнулася посмішка.

— Мені подзвонив Джун... у сенсі слідчий Кім Намджун. Рінсок у всьому зізнався,— сказав він, підбираючись до нього ближче і притискаючи його долоню до своїх грудей.

- Як це? — заперечив Пак. — Що значить зізнався?

— Написав сердечне зізнання.

Чімін застиг, широко розплющивши очі.

— Як тільки я відвіз тебе, він повернувся і дав офіційні свідчення. — Юнгі поцілував схвильовано його руку і знову притис її до грудей, потираючи і перебираючи пальці. — Він розповів про все, від самого початку і до кінця. Виклав усе, як на дусі.

— Чому? — незрозуміло запитав Пак. — Чому він це зробив?

— Цього я вже не знаю. І це не так уже й важливо.

Юнгі блукав очима по його обличчю, дихання його залишалося таким самим частим. Чімін посміхнувся. Але не тому, що почув, а його очам. Вони мали стільки життя, вони іскрилися непідробним щастям. Чімін ще ніколи його таким не бачив. Він подався вперед і обійняв його за шию, втикаючись носом у волосся, щоб Мін не зміг побачити той страх, що обрушився на нього разом із цією новиною.