Річка скорботи

Глава 13

До початку футбольного матчу залишалося не так багато часу. Але Чімін упіймав себе на думці, що не хоче виходити з машини.

- Ти хвилюєшся? — спитав Юнгі, помічаючи його настрій.

- Так, - чесно сказав він, витираючи спітнілі долоні об джинси, які той йому люб'язно позичив.

— Не хвилюйся, мої хлопці в принципі всі доброзичливі,— переконливо промовив Мін.

— Справа не в них.

— Тоді в чому?

Чімін подивився схвильовано на натовп, що зібрався біля входу на стадіон.

— Дай мені свою кепку,— попросив він.

— Чімін...

— Будь ласка, Юнгі.

Юнгі зітхнув з себе кепку і віддав йому. Чімін тут же натягнув її на себе і вдячно посміхнувся. Він знав, це почуття безпеки уявне, але все одно стало трохи легше. Але потім він подумав, що, мабуть, ніколи не зможе спокійно з'являтися на людях, не приховуючи обличчя, і знову зник. Тому що навіть один і той же шлях на тому самому напівпорожньому автобусі він робив, ховаючись за масками і каптурами.

— Он вони, йдемо, - Юнгі першим вийшов з машини, Чімін, зітхнувши, пішов слідом.

Хлопців було п'ятеро. Але за іменами Чімін запам'ятав лише двох. Чанхо - він був найбільш балакучий, і Джихван - навпаки найбільш мовчазний і відсторонений.

- За кого вболіваєш? За наших, сподіваюсь? — спитав Чанхо.

—Я не розуміюся на командах,— зізнався Чімін.

— Не любиш футбол?

— Не те, щоб не люблю, просто ніколи не захоплювався.

— А чим захоплювався?

— Мабуть, плаванням,— відповів за нього Джихван, і всі різко замовкли. — Так, Пак Чімін? Любиш поплавати? — посміхнувся він глузливо.

— Ні, — сказав Чімін тихо. — Мені більше подобається бейсбол.

- Ось як? Цікаво... — примружився хлопець, зарозуміло посміхаючись.

— Ага, — промовив Чімін так само тихо, але риси його обличчя помітно запекли. — Люблю потримати в руках палицю.

М'яз його щоки здригнувся. Посмішка вмить сповзла з губ Джихвана, він помітно розгубився під гнітом його потемнілих очей. Чімін стояв спокійно, але був вкрай зосереджений і виглядав небезпечно, здавалося, секунда, і він зробить якийсь різкий випад.