Життя це дні, а дні - буття.

24/02/22

Текст не редагований з того дня.

Я знову одягнула всі прикраси в домі і вийшла пройтися лісочком. Давно вже не бачила я ту білу лисицю, прудка така і безмовна. Напевно, її звати Ксенія. Чую як звуть її враз у раз. Голосно кличуть, а вона щух і в мою сторону тікати.

Дивно якось, розізнати потрібно, але це вже на потім.

Хоч і прикраси важкі, ховаю в мішечок монети, ґудзики і смолу. 

Смолу беру з собою, бо це моє прізвище і в дитинстві я нею гралася. Як м'ячиком.

Дивною я була, та й лишилася такою. Ніхто вже не носить прикраси як я, а що як хата згорить? Знову...

Мені було тобі десять, катаюся я на гойдалці, птахів рахую, дихаю тепле повітря, як ось з'являється Мож. Від Можа не втечеш нікуди. Він як скорбота за тим, що не вернеш. Холодне таке відчуття в сонячному сплетінні. Немов не має серця, що калатає. Може Можа і можна здихатися, та як? Хоч в лісі живи, хоч в пустелі.

Я вже вийшла з будинку, сусідський пес зразу давай на мене пригати, обіймати і цілувати, вже, бідненький, не знає як до мене долізти кпізь прикраси. Я ж гладити його почала, то той взагалі здурів, добре, що вже обід був і його сусідка шукала. Песика звали Каштан, до речі, був він коричневим, з сідлом на спині, то шерсть у нього там в останню чергу линяє, то ходить він так смішно. Вуха в нього на кінчиках світлі, а очі карі і добрі.

Я колись йому випадково на лапу наступила, то він тільки заскулив і знову почав махати хвостом, я ж перед ним вибачаюся, гладжу, а він усміхається. Цікаво, він дурненький, чи сам по собі такий?

А от друга історія на потім.

Я вже стою біля "входу" в ліс. Дерева зробили своїм гіллям арку, немов віддаючи дань якомусь архітектору. Чутно птахів, запах хвої і потріскування гілок.

Я йду. 

-Ей! 

Йду

-Гей!

Йду

-Та ти чи не чуєш?

Озираюся, пусто, тихо, нікого.

-Ксеніююююю!

Дивлюся під ноги.

Вона. Біла лиса лежить в мене біля ніг, немов мертва, чи й справді вже не жива.

Я ж давай головою туди сюди мотати, бо може вже білку зловила. Немає лиси. Я як в трансі, не почула, не відчула. Нічогісінько. Чи дива це? Ні, а може й так. Істина різна буває.

-Ксе.....

Звук вже далеко був. Як раптом ще пару моїх кроків і...

-Ксенію, я вже тебе зачекався.

Зовсім біля мене чутно голос дідуся-сусіда.

-Де ж ти, лисонько була? Я тобі пиріг з печінкою приніс, не люблю я бабині пироги.Та ще й солоні, тю!

Цікавість взяла верх і між гілля я дивилася на пусту галявину, на якій виднілося безкрайнє синє благородне небо, дерева, немов забор і травичка, зелена, яскрава й жива. Не менш живим був і дід. А лисиця... Вона вибивалася з композиції, була вона як з іншої галактики, але відчувала себе в своїй тарілці.Її шерсть була трохи зелененькою на спині, напевно вона ніжилася на травичці і каталася як роблять це собаки чи коні.

Дідусь щось розповідав їй, а Ксенія розумними очицями дивилася на нього. Мене це аж заворожило, але сонце почало бити в очі, осліплюючи, тож я згадала про час і пішла через лісок.

Прогулятися я хотіла до моєї схованки. 

Ховала я там і прикраси і дрібнички, інколи клала ножі або метал, що дарував мені мій дядько і казав: "Метал зайвий не буває, продаси, сплавиш або ж збережеш, це вклад в майбутнє. Головне розуміти, що багато непотребу тобі не потрібно, а мало золота знадобиться й не раз. Вкладай в своє майбутнє, але не бійся його втратити за щось важливе для тебе."

Ці купи тексту мене завжди збивали, але слухати це мені подобалося. В один день він пішов на війну, і я останній шматок фрази добре пам'ятала. Тож і сіль, і цукор, і спеції з консервами в мене лежали в теплиці біля термо сумки.

Чому ж такий контраст? Віра в Можа, всі прикраси на собі, а користуюся термо сумкою. В мене й телефон є. Але вирішила я жити в селі носити в'язані помаранчеві светри і розглядати природу.