Життя це дні, а дні - буття.

Феофанія 05/03/2025

Бруківка перед входом у парк вже багато років була перекладена із потрісканої та хвилястої на нову й рівно покладену цементну плитку жовтуватого кольору.

Ноги чолов'яги ж проходили цей маршрут, як і по старій, так і по новій плитці, знову і знову, з року в рік.

Він бачив в як з парку роками виходили ті самі люди, різниця була в одязі, звичайно; та й погляди в них були різні.

Вони й не знали, що він їх запам'ятав, не знали, що він ходить цим самим маршрутом вже стільки років.

Його стара шкіряна куртка та чорний капелюх бачили сонце десятиліттями, але навіть після такого довгого перебування ззовні мали доглянутий вигляд.

За ці роки птахи змінювали покоління за поколінням, качки знову й знову відлітати з рідного озера, стригли вже сотий раз газон.

А він знову й знову ходив знайомими стежками.

Такі щоденні прогулянки в парку були не малою частиною його життя, але дні, які він пам'ятав достатньо добре були не просто особливими для нього, а й для людства в цілому.

Жовтень 24. Чоловік поїхав на автобусі в лісопарк. Лісопарк охоплював церкву та аграрні території. Він пішов до церкви, щоб послухати дзвін, що він почув здалеку. Усміхнувся. Тоді, подивився на сонце швидко, та на те, як воно відбивалося від даху прибудови. Й пішов, сам не знаючи як, опинився на цьому даху. Сів на стілець, що взяв його з коридору по дорозі й посидівши на ньому пару хвилин почав підійматися в повітрі.

Його старечу шкіру обхопило тепле сонечко, вітерець обдував обличчя шию й руки лагідно, навіть обережно.

Його легені наповнилися жовтневим повітрям й він заплющив очі насолоджуючись чарівним моментом.

Це відчуття на секунду відносило від спогаду до спогаду.

Як він в таку ж пору стояв на станції залізниці роздивляючись зарослі за зупинкою навпроти від яких трохи пахло вогкістю. Тоді, на тій руці, якою він тримав свою валізу чолов'яга також відчув це сонце. Саме промінці теплі, не все розсіяне світло, а ці достатньо чіткі промінці.

Це нагадало йому прогулянку по території університету. Як він простягнув руку, щоб роздивитися помаранчевий промінчик, що геометрично ліг йому на долоню. Як люди навколо були нічим важливим порівняно з цим відчуттям.

Головними героями цих спогадів був він, сонце й вітер. Здавалося б, вітер не грав такої ролі. Але в спогадах його легкі пориви несли чарівність, було це приємне відчуття від нього, чи його легкі пориви, що оживляли листочки.

Його очі засльозилися.

«Як така краса може існувати?» промайнуло в його думках між спогадами.

Він ще близько тридцяти хвилин літав над парком, та зрештою знову заплющив очі.

Тепер він сидів на лавці біля теплиці в тому ж парку.

Сонце гарно заходило за церкву, а простору було так багато, що очі відчували свободу. Тіло його теж відчувалося легким, немов польот не закінчувався.

Він встав з лавки опираючись для цього, та пішов між хвойної алеї до автобусної зупинки.

Колись під час прогулянок в цьому парку він тримав квиток в кишені, кутики якого він згинав під час цієї ж подорожі, а потім використовував квиток як закладинку. Але тепер в нього пенсійний й прохід вже безплатний.

Йому не здавалося це сумним чи хорошим. Це час.

І цей день минув. 

Він провів час гарно.