1 з 13

Початок моєї маленької пригоди

[Він дивився на мене так, наче бачить в моїх очах сенс всього свого життя. Його сильні руки міцно та водночас легко обхопили мою талію. В його глибоких очах відображалась вся любов до мене. Ще мить і ці пухкі вуста торкнуться моїх, злившись у довгому поцілунку... І.......]

-- Bzzzz! Bzzzz!

Клятий будильник! Чому завжди так невчасно? Чому якийсь електронний механізм постійно псує мені життя?
Мене звати Одрі, мені 16. І іноді я ненавиджу життя, хоча ні, радше життя ненавидить мене і не іноді, а завжди. От наприклад вчора, в шкільній столовій помили підлогу, безліч учнів спокійно пройшли по майже сухій підлозі і мирно обідали, а я.... Я послизнулась на фактично  сухому місці і перекинула собі на голову свій обід. Потім ще пів дня вичесувала залишки яєшні зі свого волосся. Одним словом це жах
З-під теплої ковдри висунулась моя рука, яка зразу ж вимкнула будильник. Як я зрозуміла за мить, будильник пролунав вже сьомий раз. А це означає ,що.... Я СПІЗНЮЮСЬ!!! В мене є рівно 28 хвилин на те, щоб зібратись і встигнути в школу до початку уроку, що абсолютно не можливо, адже від мого дому до школи 20 хвилин їзди на велосипеді, а машину мені батько навряд чи довірить. Прийдеться йти на другий урок і вже потім якось викручуватись. Але замість того, щоб встати з і піти одягатись я просто лежала в ліжку і говорила як я ненавиджу ранок. О Боже.... Благаю, зайдіть хтось в мою кімнату і скажіть цьому сонному тюленю нехай піднімає свій лінивий зад з ліжка і тягне його в школу.
Я переборола себе, і ліниво потягуючись, піднялась з ліжка.
Момент ,де я вмивала свою пику, я мабуть описувати не буду, перейдемо зразу до одягання. Вибрати якийсь "фешн лук" в мене не було часу, як і завжди. Я ,зазвичай, обираю довше поспати, чим стильно виглядати.
А "нарядилась" я в чорну майку, чорний джинсовий комбінезон і жовту курточку, адже на вулиці прохолодно. З волосся я скрутила якийсь дивний пучок, що виглядав, відверто кажучи, жахливо, тому я просто розплела його і залишила свої локони мирно звисати до низу.
Одягнувшись ,я взяла свій рюкзак і побрела на перший поверх, де вже стояв жахливий запах татових фірмових горілих млинців, якими він годував мене все моє дитинство, не дивно чого я часто лежала в лікарні з харчовими отруєннями.
-- Доброго ранку, Одрі -- промовив тато, одразу ж, як побачив мене.
-- Не такий вже й добрий той ранок -- невдоволено фиркнула я.
-- Сідай за стіл,  будемо снідати. Я приготував смачнючі млинці -- самовдоволено мовив тато.
-- Я мабуть відмовлюсь. Вже й так спізнююсь -- скрививши обличчя, відказала я, дивлячись на купу горілих млинців, від яких йшов ненайприємніший запах.
-- Ну добре... Я й сам не горю бажанням їсти цю гидоту -- на батьковому обличчі з'явилась скривлена гримаса -- Але пообіцяй, що обов'язково пообідаєш в школі.
-- Обіцяю, татку... -- усміхнувшись промовила я.
За мить я вже взувала свої кеди і прямувала до дверей.
-- Папа -- сказала татові, відчиняючи двері.
-- Папа -- відказав тато, несучи свій "витвір кулінарного мистецтва" в смітник.

Вийшовши на вулицю я одразу підняла свій велосипед, який ще зі вчорашнього дня мирно валявся на газоні біля будинку. Натиснувши ногою на ліву педаль і перекинувши праву ногу через раму велосипеда, я вмостилася на твердому сидінні. Як і зазвичай, через 20 хвилин я вже паркувала свій транспорт на шкільному подвір'ї. Так як на перший урок я все одно не встигла, а йти тоді, коли урок вже розпочато сенсу немає, всеодно вчитель виставить за двері, я вирішила піти в кав'ярню навпроти школи.
Через 2 хвилини я вже стояла за барною стійкою в кафе і чекала поки до мене підійде Дерек. Дерек -- це симпатичний бариста, в якого я, здається, закохалась. А ось і він... Як завжди прекрасний..... Його темне волосся.... Карі очі.... Тонкі рожеві вуста.... Сильні плечі.... І така брутальна постава... А ніжний і водночас хрипкий голос так і манить...
Я спрстерігала за кожним його рухом, підперши рукою підборіддя.
"Який же він красунчик" -- пролунало в моїх думках
-- Ей! Ти що там заснула? -- промовив Дерек, цокнувши пальцями перед моїми очима декілька разів.
-- Я? Я не сплю. -- промовила я, різко підірвавшись з місця від неочікуваності.
"-- От дурепа! Ти ще б слюні пустила!" -- подумки лаяла я себе.
-- Що будеш замовляти? Як завжди? -- відказав Дерек, окинувши мене байдужим поглядом.
-- Так... Як завжди. -- я не відводила погляду від його очей.
Через 5 хвилин він протягнув мені моє лате.

Наступну половину дня я провела в школі. Все було як завжди.... нічого цікавого...
Переступивши поріг школи, я направилась до свого велосипеда, сівши на нього я відправилась додому. По дорозі назад я зіштовхнулась з невеличкою проблемою... Велосипедну доріжку з того боку ,де я їхала лагодили.
"-- та що це в біса таке? Чому з цією доріжкою постійно щось трапляється? Саме з цією! Саме з тою по якій їжджу я" -- я подумки злилась.
Так ,як цю доріжку лагодили, мені треба перебратися на іншу, що знаходиться по той бік дороги. А для цього потрібно переїхати через ту саму дорогу, а я ненавджу це робити.
Я розвертаю свій велосипед і направляюсь в сторону дороги. І саме в ту мить коли обидва моїх колеса торкнулись асфальту з-за повороту виїхала машина. За мілісекунду вона вже була в одному міліметрі від мене. Зіткнення.... І....