Нестабільна

Частина 4

- Енді! Енді, прокидайся!- відчуваю крізь сон, як Саманда штовхає мене у плече, проте я так хочу спати, що намагаюся заховатися під ковдрою, але натомість - вдаряюся головою об стіну. Це швидко приводить мене до тями, тому я лягаю на спину і намагаюся розплющити сонні очі.
- Ну, нарешті,-з докором зітхає жінка, а я кліпаю очима, щоб вони нарешті змогли чітко бачити речі довкола. Через деякий час помічаю перед собою суворе та стурбоване обличчя Саманди.
- Що це з тобою?- з таким запитання вона нахиляється до мене і прикладає холодну долоню до чола.- Лоб гарячий!- Налякано викрикує жінка, відсахнувшись від мене.- Тобі погано? Як ти себе почуваєш?
- Я поки що нічого не відчуваю,- бурмочу собі під ніс, знову змикаючи очі. Проте Саманда починає дуже голосно говорити, що змушує мене здригнутися й різко розплющити їх.
- Зараз я принесу тобі ліки,- вона заклопотано вибігає з кімнати, а я втомлено зітхаю і повертаюся на бік.
- А нічогенько в тебе тут...
Різко й здивовано повертаю голову і бачу на порозі Вільяма.
- А ти чому тут?-  цікавлюсь слабким голосом, сівши на ліжку.
-  Тебе не було на сніданку, тому я вирішив дізнатися, що ти знову накоїла,-задумливо промовив хлопець, роздивляючись кімнату, і зайшов всередину.
- Здається, я захворіла.
- Ну так, виглядаєш ти не дуже,-підмітив Віл, пильно на мене глянувши.
- Ой, дякую... Взагалі-то, тобі тут не можна бути. Шуруй до себе.
- Як кажуть розумні люди:" Правила створені для того, щоб їх порушувати"... Це твої малюнки?- повернувши голову в сторону хлопця, помічаю, що він стоїть біля стіни з моїми «шедеврами».
- Так.
- Це...непогано.
- Бачу, сьогодні ти дуже щедрий на компліменти,- з нотками образи в голосі говорю і лягаю назад на подушку.
- Ну, насправді, це дуже гарно. Просто, я не хочу, щоб ти зазнавалася.
- Так само, як і ти?
- Ой, та ну тебе. Я ж і справді найкращий з усіх хлопців, яких ти коли-небудь зустрічала, змирися з цим.
- Могла б заперечити, якби пам'ятала, з якими хлопцями я була знайома, але, не зважаючи на це, я впевнена, що серед них були кращі за тебе... Скромніші, принаймні.
- Я б на твоєму місці не був таким...- Вільям раптом запнувся і наче почав до чогось прислухатися. Потім він різко зірвався з місця й швидко заліз під ліжко, що я не встигла і оком мигнути. А вже за мить, у кімнату зайшла Саманда. Схоже, у мене проблеми зі слухом, адже я  не чула її кроків.
Спустивши ноги з краю ліжка, я потягнула вниз і ковдру, щоб ще більше прикрити хлопця, і почала вислуховувати дорікання Саманди.
- От набігалася вчора по дворі - і маєш тепер... Я казала тобі зачиняти вікно, а ти мене ніколи не слухаєш.
Втомлено зітхаю і запиваю водою пігулки, які мені дала жінка. Все - таки, часом, вона буває нестерпною.
- Горло болить? Чи, можливо, голова?- заклопотано та схвильовано цікавиться Саманда, а я спішу її заспокоїти:
- Ні, все добре,-насправді, це брехня: горло мене справді болить і голова також. Проте якщо б я сказала про це їй, мій шлунок складався би на 90% з усіляких гидких ліків та пігулок, уже менш, ніж за 5 хвилин.
- Ну дивися мені,-насторожено промовила моя доглядальниця і погрозливо помахала вказівним пальцем. Від цієї картини мені захотілося сміятись, проте я змогла стриматись, зробивши вигляд, що чхаю. Уже за мить, я зрозуміла, що це було невдале рішення.
- У тебе нежить? Ніс заклало? Може, принести хустинку?
- Я просто чхнула, Самандо. Так буває, коли у ніс потрапляє якийсь пил.
- Теж мені розумниця знайшлася. Раджу тобі залишитися в ліжку. Спробую домовитись, щоб дозволили принести сніданок у кімнату. Хвороба - хворобою, а їсти потрібно.
Ліниво киваю на слова Саманди, і вона, ніби трохи заспокоївшись, виходить з кімнати.
Вільям вилізає з-під ліжка і відразу починає голосно чхати, тому мені стає страшно, що його можуть почути.
- Ну там і пилюка,-замотав головою Віл, струшуючи одяг від бруду.
- Хтось казав, що правила створені для того, щоб їх порушувати, а потім заховався під ліжко, як останній боягуз.
- Ну, знаєш, якщо б мене зараз спіймали, то я б уже не мав можливості їх порушувати , а так... Я досі тут,-Вільям гордо усміхнувся, розвівши руки в сторони.
- Тож, ти збираєшся пролежати тут увесь день?
Знизую плечима, адже справді не знаю чим займуся сьогодні, і що придумає Саманда.
- Я б залишився з тобою, але зараз у мене прийом у психолога.і стара навіжена Фіона вже, мабуть, мене шукає.
- Фіона? Якщо мені не зраджує пам'ять, її ім'я Пруденс.
- Так, так, але вона нагадала мені ту зеленошкіру жіночку зі Шрека, тому я й прозвав її так.
Я мовчки стиснула губи в тонку лінію і відвела погляд, а Вільям здивовано на мене глянув.
- Ти що, не дивилася мультфільм про доброго людожера і того милого ослика  з величезними очима?
- Я... Не пам'ятаю.
- О, дитинко. Це потрібно виправляти, але зараз я вже мушу бігти, бо в будь-який момент твоя навіжена подруга може повернутися. Одужуй,-Вільям помахав мені на прощання і повільно вийшов з кімнати, спершу поглянувши чи нікого не має у коридорі. Я хотіла крикнути йому у слід, що Саманда не навіжена, проте стрималась. Я відчуваю нотку іронії та смутку, коли чую від нього такі слова у сторону медсестер, адже, по-суті, все навпаки. Звичайно, я не можу назвати Вільяма навіженим, хоча він доволі емоційний та запальний, але от я... Чи можна мене назвати навіженою, зважаючи на те, що я зробила з собою? А взагалі, що означає це слово? Здається, я ніколи не відчувала себе такою, а навіть якщо це було - я не пам'ятаю. Що в голові в навіженої людини? Що вона відчуває? Про що думає? Ми ніколи не знаємо, що в голові в іншої людини, але зараз я даю вам можливість дізнатися про мої думки, зазирнути в найпотаємніші куточки моєї душі, щоб ви могли зрозуміти те, що не розумію і я сама.