Нестабільна

Частина 27

Світло... Очам важко звикнути до світла... Де я?..Оглядаю кімнату. Натикаюся очима на голку, що запхана у мою руку... Лікарня.
Прокручую в голові події вчорашнього вечора... Поліція. То це не сон. Я і справді врятована? У голові з'являється розмитий кадр того, як Хейлі садять у поліцейський автомобіль. Мимоволі на вустах з'являється тріумфальна посмішка. Я пригадую ту саму червону помаду на губах, але вони не усміхнені. Нарешті настала і її черга боятися. Я все ще відчуваю себе погано. Ці думки тільки посилюють мій головний біль, хоча мало б бути навпаки. Ще раз проходжу поглядом по кімнаті. Мої очі зупиняються на вікні, у яке безперервно б'ються каплі дощу, намагаючись пробратись всередину. Заплющую очі, вслухаючись у ці звуки, що змушують мене трохи заспокоїтись і видихнути з полегшенням. Невже усе закінчилось? Невже я жива і вільна? Обіцянка, яку я дала Вільяму стала моїм спасінням... Адже, якщо б я випила ту пігулку, то мене, мабуть, уже б не врятували. Вони з Еліотом мали рацію - не варто здаватися... Ніколи. Потрібно вірити і йти вперед. Я повірила і вижила.

Чую скрип дверей і розплющую очі. У кімнату заходить чоловік у білому халаті.
- Доброго ранку, Енді. Нарешті ти прокинулась,- з бадьорим настроєм заявляє лікар, перебираючи папери у своїх руках. Кілька секунд опісля нього заходить медсестра, яка, на щастя, знімає крапельницю. Насправді, це не найкраще відчуття.
- Я довго пробула без тями?
- Ні, всього два дні,- задумано відповідає.- Але це й не дивно. У твоїй крові було виявлено деякі заспокійливі препарати і легкий наркотик.
Так, і справді не дивно. У мене пхали усе, що тільки можна.
- Скажи мені, як ти почуваєшся?
- Нуу... я відчуваю слабкість і головний біль...
Лікар киває і записує щось на листочку.
- І що буде зі мною далі?
- Та нічого... Ще трохи поспостерігаємо за тобою, щоб слабкість пройшла і тобі стало краще, а тоді випишемо.

Випишемо... А куди мені йти? Що робити далі? У мене немає дому... Немає до кого піти.
- Гаразд, тоді я покличу твою тітку. Вона просила повідомити, коли ти прийдеш до тями.
- Яку ще тітку?..
- Здається, її прізвище Бутт... Його я запам'ятав, а от ім'я...
- Ванесса,- підказую.
- Так, справді, Ванесса Бутт. Вона навідувала тебе час від часу. У неї тут син лежить після операції, тому, думаю, що вона повинна бути зараз в лікарні. Мірандо, будь ласка, знайди її,- звертається він до медсестри.
Ванесса навідувалася до мене... Неочікувано і приємно. Вона хвилювалася. Але це все, мабуть, тільки тому що, як сказав лікар, її син теж лежить в цій лікарні... Стоп, що?.. Син?
- Який син?!- якось занадто голосно і різко викрикую я, що лікар навіть здригається.
- Як це який? Рідний, мабуть... Вільям Бутт.
- Ві... Вільям?- перепитую я, уже відчуваючи, як на очі накочуються сльози.- А ви нічого не наплутали?
- Звісно, що ні. Хлопця доправили до нас в критичному стані з кульовим пораненням в груди. Довелося робити термінову складну операцію, але, на щастя, все пройшло добре і зараз його стан стабільний.
Я починаю плакати... Плакати і водночас сміятися. Лікар у здивуванні дивиться на мене, та я не можу приборкати свої емоції.
- Щось не так?
- Я ж думала... Я думала...
- Енді, слава Богу, ти прийшла до тями!-у кімнату забігає Ванесса і відразу накидується на мене з обіймами. - Я так хвилювалася.
Вона сідає біля мене, стискає мою долоню. Ванесса бліда. Великі темні кола під її очима свідчать про недоспані ночі й не мало виплаканих сліз. Та зараз не про це.
- Вільям...- не в змозі приборкати свій приступ сліз та істерики, промовляю його ім'я.
- Він живий... Усе добре.
Ці слова змушують мене плакати ще дужче. Я не можу повірити. Я все ще не можу до кінця усвідомити значення цих слів... Живий...Тобто, мій Вільям тут? Він дихає і його серце б'ється? Хейлі сказала мені, що він мертвий... Я ж думала...
- Де він!?- у відчаї кричу.
- В палаті...
- Я хочу до нього!
- Ти ще занадто слабка, тобі потрібно...
Навіть не дослухавши до кінця заперечення лікаря, я скидую з себе ковдру і різко підводжуся, від чого відразу починає темніти в очах.
- Я прошу тебе, лягни назад.
- Ні, ні, ви не розумієте... Я повинна його побачити.
- Енді, ти обов'язково його побачиш, але пізніше...
Заперечливо махаю головою. Розплющую очі. Стало трохи краще. Стаю на ноги, хитаючись у сторону. Ванесса підхоплює мене, утримуючи на місці.
- Дозвольте її відвести... Зрозумійте, дівчина хвилюється за свого хлопця.
З благанням в очах дивлюся на лікаря.
- Гаразд. Ходімо.
Він бере мене під руку з іншого боку, допомагаючи Ванессі вести мене до виходу. Шумний коридор нагадує мені про давні жахіття, які частково справдились. Намагаюся не думати про погане. Вільям живий. Це те, що є найголовнішим для мене зараз.